Старий добрий нахлист

Євген Радецький

Червень, 2018 рік

 

Якось, проходячи повз Дніпро в Гідропарку в Києві, побачив як хлопець у гумових високих чоботах забрів по коліна у воду й почав крутити над головою нахлистовим вудлищем. Кидки, звичайно, були в нього відпрацьовані, і мушка його падала куди треба – ближче до фарватеру. Але, на жаль, риби не було, і навіть до наживки вона не кидалася. Дивлячись на цю картину, відразу згадав нашу з батьком риболовлю під час наповнення Київського моря. Не так уже й давно це було.

Зараз згадую тих ще мисливців і рибалок… Як відрізнялися вони від нинішніх! Звичайно, час змінився, помінялися методи й умови полювання (тут я маю на увазі загальне позначення полювання – полювання як воно є, риболовля й грибне полювання). А головне, що відрізняло цих людей, – це особлива любов до природи й дуже дбайливе ставлення до неї душі, що йшли із глибин. Такий от характерний приклад – ну подумайте, кому сьогодні спаде на думку заборонити дзвонити в церковні дзвони, щоб не турбувати рибу під час нересту?..

Частенько, майже щоліта, доводилося відпочивати нам на так званому Козинському лугу, що простягався на багато кілометрів у межиріччі Козинки й Дніпра до самої Українки (колишньої Злодіївки). Нині ця місцевість є елітним дачним мегаполісом і називається одним словом – Козин, який поглинув ці казкові за красою й багатством мисливські місця.

Дивовижної краси дорога серед змішаного лісу вела до Обухова й Трипілля. У П’ятихатках ми виходили з автобуса й переправлялися на поромі через Козинку. На площі лугу існувала маса чудових рибних озер – Грузьке, Довге, Кругле й просто чудовий за красою Безрадецький покал. До речі, після висихання спекотним літом маленьких озер на дні в мулистому бруді ловили надзвичайно рідкісну тепер істоту (на Бесарабському ринку тоді один рубль – десяток!) – в'юнів. Сьогодні багато хто давно й забув про таку вишукану українську страву – про борщ із в'юнами!

Часто батько вирушав на Козинський луг на цілу відпустку – двадцять чотири дні. До нього тоді приїжджав, хто хотів. Не можна не згадати, як увечері після автобуса й поромної переправи йдеш босоніж по сипкому піску лугової дороги. Заливний луг, п’янкі аромати різноманітних польових квітів, розкидані по ньому дерева, зокрема й величезні старі дуби, і ці приголомшливі за своїм спокоєм озера. Кілометрів шість від Козинки до Дніпра долаєш непомітно. Таку красу треба бачити самому, так її не опишеш.

От закінчився молодий дубняк, і серед низькорослих верб на крутому березі має стояти намет. Десь тут… а от уже і юшкою запахло. От і багаття. Батя спеціально для юшки використав закидачки з живцями для судаків. Смачнішого, ніж юшка із судака, люди ще й не придумали (хіба що зі стерляді. Але в нас, писав колись Сабанєєв, на стерлядь були багаті Десенка й Десна).

Уранці встали, і батько знову запропонував холодної, настояної юшки. Прекрасно, ситно й спрагу вгамовує. «А тепер куди?» – запитав я в батька. «На в’язя…» – відповів він.

До місця лову було метрів п'ятдесят. Біля самого берега було заплутаного коріння, що визирало з води. Я оцінив принесені батьком вудки, незвичну їхню довжину й простоту снасті. Батько розповів мені, що з дитинства навчився в досвідчених рибалок умінню ловити нахлистом. Хоч нічого спільного із сучасним нахлистом, із його котушками й спуском волосіні позаду на воду немає. Але водночас багато спільного. Справа нехитра, але вимагає вправності й досвіду. Головне для цього методу лову, учив він, знайти тонкий і гнучкий кінчик вудлища й кінський волос для плетіння волосіні…

У принципі, тоді бамбукові вудлища продавали повсюдно, але знайти такий кінчик було проблемою. Потім уже треба було докупити основне вудлище із двох частин бамбука, товстіше, що підходили до кінчика й одне до одного, скріпити їх бронзовими трубками й усе, п'ятиметрове вудлище готове. Довжина волосіні мала перевищувати бамбукову частину втричі, волосінь вручну плели з кінського волосу, поступово звужуючи, потім уже прив’язувалася тонка повідцева волосінь, легкий поплавець – три сантиметри з гусячого пера – і маленький гачок. Усе! А от закид залишається тим самим – круговий рух над головою, як під час роботи батога, і закид у точку, яку для себе визначив. Звичайно, відразу не вийде й краще потренуватися на суші, на лузі. І от коли наживка падає, куди задумав, просимо на воду, потренуйся, і там можна спробувати й ловити.

Наживку батько використовував, як рекомендували йому в дитинстві, – коники. Притиснувши долонею гачок із наживкою, він закрутив волосінь у повітрі й поклав коника точно між водних корчів. Відразу звідкись кинулася до наживки риба. Але рибалка не підсікав, а на наступному кидку він почекав, коли поплавець пішов під воду й убік… Оп-па! Важке золоте тільце хлюпнуло на траву за нашими спинами. Добрий вʼязь! Під кілограм. І знову закид поряд у вільне від корчів віконце. Поплавець відразу зник під водою.

Протягом півгодини з десяток вʼязів і підʼязків лежали в мокрій батьківській торбі. Мене найбільше вразила швидкість, із якою батько виловлював рибу. Я не витримав, попросив і собі половити, та оскільки навичок нахлиста не мав, то тільки заплутався у снасті й зрозумів, що мені ще рано.

Уже ввечері ми з батьком сіли порибалити просто так, без затій, для відпочинку. Щохвилини ми піднімала вудку, ледве встигаючи міняти коників. Попадалися то верховодка пристойних як для неї розмірів, то ялець – товстенька рибка, то «міні судак»-носар і добрих розмірів чехоня.

Наступного дня зранку ми вирішили продовжити таке вдале клювання. Але його як відрізало. Тоді ми ще не знали, що зранку цього дня почали наповнювати Київське море. Тільки ввечері про це повідомили по радіо.