Кому служать народні депутати?

Тетяна Телічко, «Асоціація користувачів МРГ», Сергій Андросюк, «Всеукраїнська мисливська спілка».

Серпень, 2018 рік

 

Аналізуючи законопроекти, ухвалення яких тією чи іншою мірою призвело до обмежень у мисливській галузі, легко можна простежити їхні спільні риси. Перше, їх писали всім відомі антимисливські діячі – про їхню фінансову мотивацію ми розповідали у статті «Антимисливці. Хто вони й за скільки?» (№7, 2018). В окремих законопроектах їхнє авторство вказано прямо, про дотик їхнього пера до інших можна дізнатися з офіційних сайтів «екологічних» організацій.

Але мало розробити поправки до чинного законодавства, для їх утілення в життя необхідно знайти депутатів, котрі поставлять підпис під документом і будуть лобіювати його ухвалення. Наприклад, починаючи з 2003 року автором кількох законопроектів, спрямованих на зміни в законодавстві про природно-заповідний фонд, тваринний та рослинний світ був народний депутат О. Голуб, член депутатської фракції Комуністичної партії України. Саме він ініціював подання законопроекту, яким було заборонено весняне полювання.

Уже у 2004 році Голуб із трибуни ВР закликав колег підтримати сумнозвісний закон «Про захист тварин від жорстокого поводження», яким було заборонено пропагувати мисливство в закладах освіти. Навіть не полювання, а мисливство – тобто молоде покоління позбавлене можливості вивчити принципи діяльності мисливських господарств, їхній внесок у збереження та відтворення тваринного світу. Чому ж так багато уваги депутат Голуб приділяв тваринному світу? Напевно, тому що його помічником був директор КЕКЦ В. Борейко.

Варто зауважити, що в цей самий час Європа обирала шлях всебічної освіченості в питаннях мисливства – цього самого року було ухвалено Європейську хартію полювання та біорізноманіття, що декларує необхідність формувати в суспільстві визнання соціальної, економічної, культурної та природоохоронної ролі полювання. Але, напевно, наші «народні слуги» не шукають легких шляхів і звично мавпують у Європи все найгірше.

У 2014 році тодішній голова комітету з питань екологічної політики, депутат фракції «Блоку Петра Порошенка» М. Томенко ініціював законопроект 0916 від 27.11.14 «Щодо охорони тваринного світу», яким в Україні було запроваджено «сезон тиші» для диких тварин тривалістю до 15 червня, що зовсім не відповідає початку встановленому законодавчо сезону полювання на самця козулі – з 1 травня. Що вже казати про заборону «пальби» – цей російськомовний термін привів усіх мисливців у ступор. Можемо лише припустити, що ввів його в українське законодавство помічник депутата Томенка – той самий Борейко, який тісно співпрацював із російськими колегами-«зоозахисниками».

Через рік із трибуни Верховної Ради пан Томенко закликав колег підтримати законопроект 0917 від 27.11.14 «Щодо охорони біорізноманіття». Цим законом доповнився список видів птахів, на які заборонено полювання, скасовано пільги для мисливців, що беруть участь у регулюванні чисельності хижих та шкідливих видів, із яких було виключено сойок та граків.

Звичайно, для пересічного громадянина такі високі мотиви, задекларовані в проектах законів, звучать привабливо – от, мовляв, як депутати піклуються про природу та її мешканців! Тому й не дивно, що охочих потрапити в авторський колектив таких проектів хоч відбавляй. Але тим, хто має хоч мінімальне уявлення про мисливську галузь, відомо, що своєї високої мети ці законопроекти не досягли – і браконьєрства не побороли, і тварин не дуже й захистили. Вони знають, що ще ніколи не мали позитивних результатів безглузді обмеження для тих, хто справді опікується мисливським фондом – користувачів мисливських угідь та мисливців, які безпосередньо охороняють тварин, піклуючись про досягнення оптимальної чисельності поголів’я дичини.

Проекти законів, що обмежують права мисливців, об’єднує не лише те, що ініціювали їх депутати, помічником котрих був директор КЕКЦ або хтось із його колег, а й бажання під популістським гаслом спробувати проштовхнути якнайбільше змін, які за своїми гучними назвами мають лише порожнечу для тваринного світу. Найяскравіший приклад – заборона полювання на території природно-заповідного фонду (ПЗФ).

Ще у 2010 році законом 1826-17 «Про несення змін до ЗУ «Про природно-заповідний фонд», ініціаторами котрого були все то й же Голуб та Ко, було обмежено мисливство та рибальство в окремих зонах природно-заповідних територій. Однак уже у 2017 році ця заборона розповсюдилась на всі без винятку території ПЗФ – завдяки закону щодо охорони пралісів згідно з Рамковою конвенцією про охорону та сталий розвиток Карпат. Який стосунок до стародавніх лісів мають, наприклад, регіональні гідрологічні чи ландшафтні заказники, у яких цим законом заборонили полювати та рибалити, залишилось загадкою. Головні ініціатори законопроекту – депутат політичної партії «Об’єднання «Самопоміч» О. Єднак (помічником якого є О. Листопад, антимисливець, співавтор численних матеріалів проти полювання директора КЕКЦ) та депутат політичної партії «Батьківщина» І. Луценко (зіграв основну роль у закритті полювання на лося).

Мисливці добре знають, як місцевим жителям під час створення природно-заповідних територій обіцяли зберегти всі їхні права на стале використання ресурсів тваринного світу, тому вони радісно вітали пропозиції «заповідати». Але на практиці виявилося, що обіцянка-цяцянка… Проблемою заборони полювання на території ПЗФ стурбовані і справжні науковці. Так, наприклад, доктор біологічних наук, професор В.І. Лисенко писав, що в плані дій щодо сталого розвитку («Порядок денний на ХХІ століття), ухваленому ООН у 1992 році, пропонується укріплювати роль місцевих громад у раціональному використанні біологічних ресурсів, а в Україні (зокрема, під час створення нових об’єктів ПЗФ) таких прав у громад немає. Доктор біологічних наук, професор А.М. Волох, який є автором проектів «Національні природні парки України», також звертає увагу, що в усьому світі національні природні парки є джерелом наповнення держбюджету, зокрема і завдяки проведенню там полювання та рибальства.

Практика «сховати» якомога більше заборон в одному проекті закону триває. Наприклад, у законопроекті 6598 «Щодо імплементації положень деяких міжнародних угод та директив ЄС у сфері охорони тваринного та рослинного світу» підступно-завуальовано пропонується заборонити полювання на вовка. Документом запропонована заборона полювання на тварин, що входять до Списку ІІ Бернської конвенції, куди занесено види фауни, що підлягають суворій охороні. Та навряд чи депутати знають, що до цього списку входить і вовк, який в Україні завдяки не просто достатній, а надлишковій чисельності не потребує суворої охорони – це вказано і в законі про приєднання України до Бернської конвенції. Тут ініціаторами законопроекту є майже весь склад комітету ВРУ з питань екологічної політики та природокористування – і перший заступник голови комітету А. Дирів, і заступники голови О. Ленський та О. Недава, і вже згаданий секретар комітету О. Єднак, і голови підкомітетів. Масштабним є не лише список авторів документа, а й піар-кампанія на підтримку законопроекту, що не вщухає й нині.

Законопроект 8256 «Щодо регулювання відносин, які стосуються підготовки собак до полювання», пропонує на додаток до заборони натаскування мисливських собак контактним методом ще й скасувати норму про регулювання чисельності хижих та шкідливих тварин – вовка, лисиці, єнотоподібного собаки. Цим проектом пропонують… заборонити відстріл бродячих собак на території мисливських угідь, а разом із ними й сірої сороки, мовляв, це не мисливські види, і ЗУ «Про мисливське господарство» не може регулювати такі питання.

Справжні автори цих законопроектів, звичайно ж, знають, до чого призведуть такі заборони – наближення до здійснення їхньої мрії про закриття полювання. Та чи знають ініціатори законопроекту – депутати фракції партії «Блок Петра Порошенка» С. Каплін, О. Сугоняко та К. Іщейкін, що їхній підпис під такими поправками і їхній голос «за» може привести до зменшення кількості мисливських тварин та спровокувати неконтрольоване зростання чисельності хижаків. А до їх числа недарма віднесено і сірих ворон, які знищують яйця птахів, пташенят та зайченят. Якщо народних обранців не дуже хвилює мисливська галузь, то нехай вони подумають про те, як неконтрольоване зростання чисельності вовка та лисиці призведе до завдання шкоди свійським тваринам домогосподарств, фермерським господарствам. Чи, може, варто пояснити не мисливцям, що дикі та бродячі собаки – це зовсім не ті бідолашні безпритульні мешканці наших міст, яких підгодовують у дворах будинків і які мають змогу харчуватися на смітниках. Це справжні нещадні хижаки, які зграями полюють на зайців, козуль, диких поросят та інших мирних мешканців сільської місцевості.

Чи розуміння того, якої біди накоїли, прийде лише тоді, коли не тільки мисливці почнуть обурюватися популістськими поправками до законодавства? Адже зараз не депутати пояснюють дідусю, який усе життя полював на качку в мисливському господарстві біля свого села чи рибалив у ставку, що тепер за це він має сплатити штраф. Чи скоро нас почнуть штрафувати ще й за ловлю риби на черв’яка – мовляв, нацьковуєте одну тварину на іншу, отже, жорстоко поводитеся з червʼяками? Народні обранці, певно, і не знають, що через ці заборони місцеві громади чинять опір створенню заповідних територій. Або про так звану «заповідність на папері».

Можливо, закордонні гранти надають екологічним організаціям для того, аби й ми жили «як у Європі», однак вкотре нагадаємо – наші сусіди по континенту опікуються мисливським господарством на всіх ланках влади, і враховують думку мисливців, як того вимагає Європейська хартія полювання та біорізноманіття. Наприклад, зростання чисельності вовка в Європі призвело до того, що Франція та навіть Німеччина, де вовк має статус «повної охорони», уже розглядають питання про можливість регулювання його чисельності. Регулюють її і в таких країнах, як Фінляндія та Норвегія. Чому ж у нас за достатньої і зростаючої його чисельності роками не полишають спроб то заборонити полювання на нього, то узагалі – занести до Червоної книги? Можливо, тому що правлять балом у нас антимисливці? Для збереження популяції вовка та й інших видів у нас є своєрідний природний заповідник – Чорнобильська зона відчуження, де, за останніми повідомленнями у ЗМІ, популяція вовка в сім разів вища, ніж у заповідниках за її межами, і яку давно називають «вовчим акумулятором».

То кому ж служать наші народні обранці – інтересам українського суспільства чи через своїх помічників-антимисливців зарубіжним фондам, що пропагують екоцентризм – філософію, у межах котрої цінність дикої природи є пріорітетнішою, ніж потреби людства, що суперечить ухваленій ООН концепції сталого розвитку.

Ініціюючи та голосуючи за законопроекти, створені під диктування антимисливців та «зоозахисників», депутати дають їм матеріали для звітності перед грантодавцями і можливість отримати черговий грант. На що його буде використано? На ще одну популістську кампанію, збагачення «грантоїдів» і завдання шкоди мисливській галузі.

Хто розірве це замкнуте коло? Можливо, СБУ, НАБУ чи інші силові структури, адже шкода, завдана державі антимисливцями і так званими зоозахисниками вкупі з депутатами-популістами обчислюється мільйонами. А може, це будуть мисливці-виборці, яких сьогодні в Україні приблизно 500 тис., та ще члени їхній сімей, друзі?

Тож на чиєму ви боці, панове депутати, справжніх мисливців-господарів чи антимисливців-запроданців?