Осінь махне крилом

В. Лютий-Морозов

Серпень, 2018 рік

Я йшов із хутора Бурбулі, що за сім кілометрів від села. Хутора давно вже немає, залишилися лише напіврозвалені стіни від хат, верби, що самітно стирчали посеред поля, та пустища на радість заготівникам сіна, а от назва збереглася. Тут кілька років поспіль розбивали ми свій табір, полюючи на каналах і найближчих качиних озерах.

Піщаною польовою дорогою їздили нечасто, іти було легко, дві неглибокі колії з окресленою зеленим маркером смужкою посередині змійкою тяглися вниз. Дивовижна панорама відкрилася моєму погляду. На віддалі, ліворуч і праворуч, ліс обрамляв велике вівсяне поле, що тяглося уздовж дороги, там же по центру стояли поодинокі дерева. Пахло різнотрав'ям, пилом, не дозрілим ще вівсом, наближенням дощу. Добре думається в такі хвилини, ідучи по дорозі. Бачиш знайомі й близькі обличчя, місця, де полював, – озера, болітця, польові дороги зі знайомими поворотами, вибоями.

Згадав Вітьку Сокола… Слова свого Вітька тоді дотримався. Простягнув він мені одностволку й десяток латунних позеленілих гільз. Побачивши мій скислий погляд, ніби мимохідь зазначив:

- Не дивися на вигляд, головне – бій чудовий, не живить. Тримай! Тисяча дев'ятсот п'ятий рік! Із ним ще Вітьчин дід із поміщиком Смеляковим полював, так, Соколе? – Батрак подивився на ствольну коробку рушниці. – Вітьок, ти що… цвяхи нею забивав?

- Шо б ти розумів у ковбасних обрізках… «Івер-Джонсон», американська, промислова й потім – тихіше, качок розполохаєш. Бачив? – запитав у мене Вітька й рукою вказав у прогал. На обмілинах із чорними смужками землі з убогою болотною рослинністю, що були схожі на пироги, обліплені мухами, зосередилася величезна кількість качок. Невеликі табунці накидалися над очеретом, готові до обльоту, але, не завершивши кола, ліниво розпластували крила, опускаючись у густоту очеретяних заростей.

Як часто буває, відкриття почалося раніше від призначеного часу, у когось не витримали нерви. Качки, нахльостані свинцем, немов потривожений бджолиний рій заметалися над озером. Я чув, як стукало моє серце, по обличчю градом котився піт, руки тряслися в нервовій лихоманці, коли переламував рушницю і вставляв у ствол черговий набій. Я стріляв і мазав і все ще не вірив, що після кількох промахів повернуться спокій, упевненість у собі, і дробова доріжка знайде свою ціль, так траплялося часто після довгої перерви в стрілянині.

Качки, що не зуміли подолати шротову завісу, падали на гладь озера, у зарості очерету. Підранки тягли до крихітних блюдець води, що загубилися в зелені, сподіваючись урятуватися від страшного гуркотіння пострілів.

Минуло кілька хвилин. Небо очистилося від качиних зграй, лише зрідка одинаки, що не зуміли знайти притулок на сусідніх озерах, поверталися до колишніх місць годівлі й, не заходячи на посадку, на великій висоті, під удари одиночних пострілів повертали назад. Літ припинився. «Наша доля – то гульба, то пальба!.. – репетував Батрак. Ламаючи очерет, він вибирався на берег. – Шо стоїмо? Лету не буде… Можна й по сотці – «за збитих».

А от інше пам'ятне полювання. Озера на станції Ароматній, що загубилася в степу. До тих місць я ставився з особливою симпатією. Добре пам'ятаю той день, коли вирішив показати їх Олексію Олександровичу. Їхали удвох на його ГАЗ-69. От він заглушив машину, вийшли.

- Ну, показуй, де твої озера?

- Як де, а це тобі не озера?

- Де?

- Та ген же, куди ти дивишся, – показав я рукою убік очеретяних острівців.

- Тю, а я думав…

Минула приблизно година. Ми надягли гумові костюми, розчохлили й зібрали рушниці, визначилися з набоями й пішли до води. Над озерцем ліниво ворушили важкі хмари. Біля очеретяної гряди, навпроти, став Олександрович. Очерет був настільки високий і густий, що ледь розрізняв його фігуру. Удивлявся у свинцеве небо, шукав поглядом качок, що пролітали.

- Над тобою… ліворуч! – почувся тривожний шепіт. Три крижні пішли на зниження і відразу залопотали крилами, злітаючи вгору, підкидаю рушницю, стріляю дуплетом. Крижень, склавши крила, гулко вдаряється об воду, обдаючи мого напарника бризками. Стріляє й він, але пуделяє.

- Ну ти даєш! – у голосі Олександровича і розпач, і радість, і ледь уловима заздрість, він по-молодецькому сміється.

- А ти ж казав, якого чорта ми сюди приїхали…

- Я-я?.. – Олександрович напускає на себе здивований вигляд, – ні, ні, ти мене з кимось плутаєш.

- Ну-ну, – миролюбно погоджуюся я, задоволений тим, що нові місця сподобалися моєму старшому товаришеві.

А полювання на Богуславських озерах… Лежачи у спальному мішку, удивлявся в темінь, дослухався до нечастих шерехів і відчував, як відступає ніч. Прокинувся й мисливський бівак. Хтось уже похапцем натягав комбінезон, приглушено вдаряючи підошвою чобота об землю, бряцнула металом об метал рушниця, яку збирали. Багаття, яке всю ніч оберігала чиясь дбайлива рука, ще пашіло жаром.

Із табору всі вийшли майже разом, не доходячи до першого озера, не змовляючись, кожний визначив свій напрямок і зник у заростях покритого рясною вологою очерету на ледь видимих стежках. Світанок повністю заволодів озерами. На північ від мене витінилася смуга лісу, у прогалах очерету бачу, як одне озеро переходить в інше. Стрільба почалася осторонь ближче до лісу. Одиночні постріли змінила канонада, на хвилину шафранове небо з того краю затихало, потім рушничну фонограму «увімкнули» знову. Дві качки просвистіли над моєю головою, не піднімаючи рушниці, провів їх поглядом убік Ломова. Той не змусив довго чекати, ухнуло два постріли, третім виявився удар важкого птаха об воду. «Поруч зі мною краще не стояти, шансів – жодних», – згадав сказані ним напередодні спокійно, без хвастощів слова. «Та-ак… дійсно…» І от уже чую.

-Бачиш? Підранок! – кричав комусь Ломов. – Пошли дратгаара.

-Уже послав… чекаємо.

Із подальшої розмови я зрозумів, що собака повернувся ні з чим.

- Та видно було, що злегка зачепило, – розвіяв повністю сумніви Ломова той самий голос.

Через високий очерет я не бачив ні Ломова, ні мисливця із собакою, якого він зустрів, і все крутив головою в протилежний бік, де стояв Олександрович. І не дарма. Двох крижнів помітив першим і прокричав ненав'язливо: «Пильнуй!» Вони вже пролітали поруч із ним. Але, очевидно, Олександрович віддав свій шанс мені. Крижні, немов на замовлення, повернули на мене, пішли на зниження, розправивши крила й зменшивши швидкість, підставляючи світле оперення на черевцях. До пострілу я був готовим, зробив випередження й натиснув на спуск. Птах упав на воду за кілька метрів від мене, але я чомусь не відчув надмірної радості, як бувало колись.

День наростав, піднялося сонце, став ближчим до мене ліс, наповнений і просвічений яскравими променями. Постріли лунали зрідка, качки перестали літати, не хотілося йти, усе сподівався, от-от прилетять. Стихли голоси товаришів, небо як і раніше, було пустельним, лише зрідка повільно пролітали чаплі, видаючи неприємні крики, нічого не залишалося, як іти в табір. Я зібрався походити по болотах, поки вариться шулюм, одягнув гумований комбінезон, і вже прямо відчув на собі добросердість Ломова – він запропонував мені випробувати свій н/а МР-153. Сонце стояло високо. Нагрілися озера, гостріше запахло болотом. Пройшов знайомою стежкою до першого озерця, перейшов його. Перед очима зʼявилося широченне плесо, обрамлене очеретом, за ним простяглися невеликі блюдця води, суцільно вкриті ряскою. Саме туди кинувся я, сподіваючись, що крижень прилетить тільки туди. Вода з кожним кроком прибувала, от уже вище від пояса, усе більше зусиль було потрібно, аби витягати ноги з мулистого дна. Я впрів, зупинився перепочити, піднявши високо рушницю. Дивлюся, на комбінезоні – вільна від води смуга сантиметрів десять, ще метрів десять залишається пройти до центру плеса, і вода піде на спад. Що робити?.. Обережно ступив уперед, ще раз, холодком обдало спину – вода перехльоснула верх комбінезона. Набрати його, та у мулистому дні, де ноги грузнуть по коліно, – не дай Боже. Повернув назад, але лівіше, до сплавнини, укритої негустим і невисоким очеретом. Промайнула думка: а чи не піднятися на сплавнину? Насилу витягнув із грузлого дна ногу, закинув на дернистий шар, перекинув вагу тіла, підібрав другу ногу, ледве встав, віддихався. І відразу зрозумів марність своєї витівки. Зробивши крок, провалився, з ямки, що утворилася, вибухнула болотна рідота. Незміцніла сплавнина не витримувала ваги мого тіла. Хвилин сорок ще місив ногами ненависний мул, поки не вибрався на тверде до знайомої стежки. На щастя, жодного разу не впав, не замочив рушниці. Повалився на траву, а коли трохи прийшов до тями, вирушив у табір.

-Ну, як? – запитав Ломов, дивлячись на мій пошарпаний вигляд, що нагадував чимось лісовика, із ряскою, болотною травою на костюмі, у промоклій, хоч вичавлюй, камуфляжній сорочці.

- Усе чудово, – кажу, – води багато, донного мулу ще більше, шкода тільки, качка не літає.

А хіба забудеться полювання, хоч і невдале, у Замглаї… Ідемо за своїм провідником вузькою стежкою. Хтось упав, чортихається. Нарешті вказують і мені напрямок, де можна сховатися в ріденькому очереті. Пройшов кілька метрів по краю, води по щиколотки, але чоботи грузнуть, ледь витягаю ноги із чіпкого ґрунту. Повернувся до очерету, облаштувався. Праворуч забухали постріли, у нас – тиша. Качка не летить. Зірки давно згасли, ніч поступилася новому дню. Білі пасма туману клубочуться над водою. Картина зачаровує, але й вона не може відволікти від розчарування, що проникає в душу, доповнюючись новими мазками. Дві невеликі качині зграйки, що йшли під небесами, супроводила дружна канонада, наче на армійському полігоні.

-Зенітники, матір вашу… – лунає незадоволений голос.

Минуло хвилин п'ятнадцять. Праворуч від мене, нагорі, прогримів постріл, потім другий, третій. Незабаром постріли повторилися. Я пройшов уздовж очерету й піднявся на дамбу. Побачив двох мисливців у новому камуфляжі, що стріляли в чайок. Птахи активно літали над дамбою. Дебелий хлопець, стрижений під «бокс», монотонно довбав небо з турецького автомата. Коротка затримка на перезаряджання й знову черга. Слідом за куликом ще одна чайка впала з перебитим крилом у траву. Підійшов до мисливців.

-Здрастуй, плем'я молоде, незнайоме, – зірвалося з вуст. – Хлопці, заготівлею м'яса займаєтеся?

-Ти шо, діду! М'яса в нас валом, приходь – шашликом почастуємо, – відповів здивовано щуплий хлопець.

- Тоді як це все називати?

- Ну, ви даєте… полювання, брате, полювання… – проспівав цапиним голосом мені вслід той самий хлопець.

Стріляли й попереду, і позаду, до того ж по всьому, що пролітало. Чайки, кулики, прошиті шротом, падали на воду, у густу траву під дикий регіт, що все це супроводжував.

Спустився вниз по насипу на інший бік. Унизу – вивернуте із ґрунту коріння дерев після виїмки ґрунту, під ногами місиво. Помічаю миливця, що стоїть в очереті.

- Качки сюди не долітають, стрілянина на тому березі… – сумно каже він, а сам позирає убік дамби. Відходжу, чекаю, удивляючись у просинь неба. Чистий обрій. І звідти частота пострілів зникає. Надії жодної – зоря не вдалася. Сунуся нагору. І раптом чую:

-Качка летить, ліворуч, ліворуч… – нервовий голос і рука, що вказує в небо. «Боже ти мій, ще двоє стрільців…» – дивлюся й, окрім ворони, ніякої качки не бачу.

- Стріляй, стріляй, піде… – чути той самий голос.

Пролунало два постріли. Ворона, каркнувши, полетіла.

…У пам'яті оживає новий, зовсім інший за своїм змістом, мисливський день – на річці Снов.

Було майже темно, природа, що пробуджувалася, налаштовувала на філософський лад. У шафрановій смузі неба пропливло три качині силуети, потривожені птахи потягнули вбік чорної смуги лісу, ближче до водонапірної башти, що виділялася жирним пунктиром. Не відриваючи очей, я стежив за качками, вони пішли на зниження й незабаром на тлі лісу зникли з поля зору. Десь попереду має бути міст, через який треба перейти на той берег. Річки я вже не бачив, настільки все було вкрито туманом. Коров'ячі коржі та сліди тварин, що пронизали м'який ґрунт, указували на те, що я йду правильно, і міст от-от зʼявиться переді мною. Від роси промокли штани, важкі, набряклі кросівки видавали неприємне чвакання, але всього цього я, здавалося, не помічав. Порівнявшись із баштою, ледь побачив вузьке озерце, що тяглося до лісу і заросло по краях очеретом та рогозом, схожим скоріше на рукав від річки. Вузький плесик могли облюбувати качки, і я вирішив пройти уздовж до самого кінця, сподіваючись їх підняти. Але, протопавши до самого краю вузького єрика, качок так і не побачив.

Туман майже розсіявся, лише вузькі смужки літали над самою водою. Я підходив до невеликого озерця, обрамленого густою рослинністю, із думкою про те, що от воно – найідеальніше місце для обережної качки. Чималий птах, ляскаючи крилами й ображено крякаючи, немов продублював мої думки, а після безсовісного «пуделя» із вдячністю ретирувався в синь неба. А от другому не пощастило. Зволікання зі зльотом коштувало йому життя. Качка впала на землю поруч із озерцем, на чистому. Коли я підійшов, уже затихла, розпластавши праве крило. Не поспішаючи пройшов усю заплаву лівого берега до протоки, від одного сухого озерця до іншого. Сонце вже піднялося високо, і я вирушив у табір.

…Вже доходив до місця свого призначення, як з боку чи то річечки, чи то канави, залитої водою, де стирчав очерет і ріс чагарник, раптом долетіли гітарні акорди, потім чийсь неголосний, хрипкий голос заспівав. Спочатку я не міг розібрати слів пісні, ледь вловимі звуки все наполегливіше проникали в мене. Хто її співав? Пісня була до болю знайомою. «Не оставляйте надежды, маэстро, не убирайте ладони со лба», – чулося мені.

Я зупинився, напружуючи слух. З верхівки сусіднього сухостою злетіло два припутня й потягнули через поле до лісу, я не надав їм особливого значення, лише провів поглядом, звуки гітари й голос, як і раніше, ледь чутно долітали до мене, нагадуючи про далеке і близьке. От і зараз частіше йдуть дощі, і вже десь за далекою огорожею неспішно блукає осінь, жовтим пасмом листа віддала береза. І знову змахне осінь крилом крижня, знову збирати рюкзак, знову на полювання!

Будь же ти благословенним для твоїх справжніх шанувальників.