На барлозі

Федір Тихий

Серпень, 2018 рік

Люблю мисливське коло біля багаття. Де-небудь у лісовій глухомані, казна-де. Ні, не те, про яке може подумати багато хто – з випивками. А те, у якому через край струменіє нектар теплоти спілкування, доброзичливості, трепетної любові до природи й мисливської відваги. У цьому колі мені довелося пережити багато найприємніших хвилин мого життя, почути численні розповіді, бувальщини, мисливські байки, дізнатися багато чого про життя мисливців, звички звірів, закони природи.

Свого часу в мене з'явилося бажання записувати ці розповіді, що я потроху й почав робити, поєднуючи їх у цикл «Мої полювання в Карпатах». Одну з них переповідаю читачеві.

Давно це було. Мій старший брат – Василь – лісоруб застудився на роботі й сильно занедужав. У перші дні і ночі він метався в страшенній лихоманці, важко дихав і увесь час перебував у якомусь напівсвідомому стані. Місцевий фельдшер, тітка Аня, нічим не могла йому допомогти. Довелося їхати в район і везти до нього лякаря. Потім його поклали в лікарню, і почалося довге лікування. Брат уже почав потроху вставати з ліжка, прогулювався по палаті, але колишнє здоров'я до нього не поверталося. Минув місяць, другий, його знову поклали в лікарню, а він усе марнів і марнів. Схуд, змарнів, часто кашляв. Мати почала ходити по ворожках, знахарках, збирала якісь трави, варила настоянки, але хвороба не відступала.

У той час жив у нашому селі один старий мисливець – дід Петро. У свої молоді роки в Австро-Угорській армії він служив фельдшером, або як він казав – фершалом. Їхній рід з діда-прадіда славився у нашій окрузі як вправні костоправи. І дід цю марку успішно тримав, він не тільки лікував усі вивихи, вправляв кості й животи, але часто успішно доліковував багатьох хворих після наших дипломованих травматологів.

Якось він несміливо ввійшов у нашу хату, зняв шапку й промовив, звертаючись до батька:

- Чув я, Степане, біда в тебе, Василь дуже заслаб. То ось тобі моя порада. Дістань медвежої масти (жиру). Нехай Василь попʼє з гарячим молоком. Може, все і пройде. То-та масть не одного з того світу вернула.

- Дякую, дядьку Петре, дякую за пораду! – почав батько, саджаючи гостя. – А де її взяти? Може, знаєте?

-Якшо ні в кого нема, то тілько в лісі. Я чув, шо менший твій, Мигаль (Міша), фурд (100%) добрий вадас (мисливець). То най поможе братові.

На жаль, пошуки рятівного жиру, розпочаті нашою сімʼєю, ні до чого не привели, і я звернувся до молодого, але дуже вправного й заповзятливого мисливця, який працював лісником у нашому ліспромгоспі.

- Ваню, у нас у сімʼї лихо! Потрібний ведмежий жир. Допоможи.

- Так, знаю! Але допомогти нічим не можу. Жиру в мене немає. А ведмеді вже залягли… Хіба що подивитися старі барлоги? Може, пощастить… Ну, тоді будь готовий до ведмежого полювання.

На той час я вже мав трирічний мисливський стаж і невгамовну спрагу полювання. Але на ведмедя я ніколи не полював, хоча й страшенно мріяв про це. Обставини складалися так, що це полювання ставало для мене неминучим і невідворотним. Я розумів, що зроблю все можливе й неможливе заради рідного брата. І от в один із морозних грудневих днів у двір зайшов Іван.

- Ну що, Мішо, ти готовий?.. Я знайшов ведмедя. Дуже далеко, за Ділом (хребтом). Що за ведмідь і чи давно він лежить, не знаю, але те, що барліг не порожній – це точно. Тож післязавтра вночі виходимо. А завтра добре підготуй рушницю, набої і мисливське спорядження. Можливо, доведеться заночувати в лісі. Головне, не бійся. Допоможе Бог нам, допоможемо й ми твоєму братові.

Увесь наступний день я перебував у злегка збудженому стані. Радість від майбутнього полювання на ведмедя й можливості допомогти братові, що переповнювала мене, перемішувалася із тривогою незнання майбутніх дій і небезпек цього полювання. Насамперед я вирішив зробити свіжі кульові й картечні набої. Не так для більшої впевненості в їхній надійності порівняно з наявними в мене в достатній кількості, як для власного заспокоєння щодо найретельнішого виконання покладених на мене зобов'язань. Потім насухо витер змащення на своїй ІЖ-12, підточив мисливський ніж…

Збираючись, намагався згадати все, що чув і читав про ведмедів і полювання на них. У пам'яті спливли нечисленні й дуже невиразні шматочки конкретної й необхідної для цього випадку інформації. Я гарячково згадував усе, що розповідали про полювання на ведмедів мої друзі, особливо досвідчені й шановані в мисливському середовищі. А такі розповіді в нас були хоч і нечастими, але й не зовсім рідкісними. На жаль, книги про полювання в ту пору були великою рідкістю, а поодинокі журнали «Полювання й мисливське господарство», що потрапляли мені до рук, не залишили в моїй пам'яті стосовно цього питання якогось сліду.

Я зрозумів, що слухаючи й читаючи розповіді про полювання на ведмедів, мою увагу переважно привертали обставини, пов'язані з поведінкою самих мисливців на цих полюваннях, – їхньою майстерністю, сміливістю або боягузтвом тощо, а от інформації, пов'язаної зі способом самого полювання, із необхідним забезпеченням і потрібними для цього полювання навичками, якось не було в моїй голові. Але ця обставина не особливо пригнічувала мене. У справі, яку ми починали, я повністю покладався на Івана й дорогою до місця полювання збирався детально розпитати його про всі питання, що цікавили мене, і повністю погодити з ним мої дії.

Із дому ми вийшли з першими сутінками. Тихо й непомітно покинули село й заглибилися в гори. Білий сніг, зоряне небо й місяць, що сяяв у небі, робили наш шлях досить помітним, а глибокий сніг усе менш легким. Нарешті ми зійшли з останньої лісовозної дороги й повільно рушили по сніговій цілині. Іти стало набагато складніше. Ми часто відпочивали й мінялися місцями: першим ішов то один, то другий.

По дорозі я почав розпитувати Івана про барліг і про те, що нам, зокрема й мені, треба робити на цьому полюванні. Як ми будемо підходити до барлогу, адже коли підійдемо, про це вже не заговориш.

- Слухай, – промовив Іван. – Барліг розташований під великим буковим виворотом, що впав не на землю, а на сусіднє дерево. А тому щілина (зев), що утворилася між величезним щитом вивернутих із корінням землі й каменів і земною поверхнею, відкрита зовсім слабко. Ось там і заліг ведмідь. Зев цієї ущелини щільно прикритий гілками й засипаний товстим шаром снігу, немов закритий скатертиною. І на цій скатертині чорніє тільки один невеликий отвір – чоло, через яке ведмідь дихає. От тобі й уся обстановка.

- І як ми його будемо брати? Що я маю робити? – я поспішав зрозуміти мою участь у цьому полюванні.

- Думаю, що вибору в нас жодного, окрім найпростішого способу. Ти станеш проти чола, а я довгою тичкою постараюся викурити його звідти. Щойно він вискочить, бий його наповал. Головне тут – не розгубитися і бити по місцю. Заряджай рушницю кулею й картеччю. Для ведмедя на близькій відстані цього цілком досить. Знаю, що ти вперше на такому полюванні. Але зберися з духом, гарненько налаштуйся й будь спокійним. Тому що права на помилку в нас немає. Не тому що ми можемо постраждати, ти цим голову собі не забивай. А тому що піде ведмідь, і твій Василь залишиться без жиру. Поспішати не будемо, час у нас є.

Усе почуте викликало в мене острах і здивування. У голові відразу визріло багато незʼясованих питань і всіляких думок. Мені, звичайно, лестило, що мені випала роль головного виконавця в цій затії, але, відповідно, на мене покладалася й головна відповідальність за весь захід. А не дай Боже у поспіху промахнуся… Або з'являться якісь непередбачувані обставини. Але поставити всі ці запитання Івану якось соромився. Ще подумає, що я злякався, і розповість моїм друзям-мисливцям. Ні, уже краще промовчати й повністю покладатися на Івана.

Кілька годин ми піднімалися на Діл. Ноги провалювалися у глибокий сніг. Для того щоб зробити кожний наступний крок ногою, яка мала ступати вперед, треба було спочатку втоптувати в снігу перед собою місце для опори, а потім тільки ступати, і далі все повторювалося знову. Незважаючи на це, ноги часто провалювалися, і тіло йшло в сніг по пояс. Ми рухалися дуже повільно й журилися з того, що обоє не мали снігоступів. Перед самим Ділом у смузі лісу Іван зрубав довгу, тонку жердину й ми піднялися на Діл (хребет).

Величезна, біла полонина з величезним, простягнутим уздовж хребта, заметом нависла над нами. Нас оточувала повна тиша й безмовність. Стоячи по пояс у снігу, ми милувалися навколишнім світом. На сході контури гір облямовував ледь помітний німб від променів сонця, що сходило, але ще залишалося невидимим. Серед цієї разючої білизни, що оточувала нас, ми почувалися двома друзками, закинутими в безмежний сніжний океан. Сувора велич зимової природи бадьорила і вражала. Панорама засніжених гір, що відкрилася перед нами, затьмарювала всі найвідоміші картини наймайстерніших художників про засніжені вершини, здавалася казковою і неприродною.

Якийсь досить тривалий час ми рухалися уздовж верхньої межі лісу, час від часу зупиняючись перепочити або роздивитися сліди якогось звіра. Холодне зимове сонце, піднявшись над обрієм, кинуло на нас тіні дерев і пожвавило всю навколишню природу. Усе стало сліпучо білим. У лісі промені сонця розсипалися на гілках дерев, засліплюючи очі і граючи усіма кольорами веселки. Захват і здивування наповнювали наші душі. Серцю було легко й радісно, незважаючи на великі фізичні навантаження. І от Іван зупинився й прошепотів мені на вухо:

- Ось ми й прийшли. За цією гранкою (хребтом) за кілька сотень метрів барліг. Давай перекуримо, охолонемо, а я підготую велику жердину. А далі будемо діяти як домовилися. Усе пам'ятаєш?.. Де зручніше стати проти чола – вибереш сам, а моє завдання – його звідти викурити. Як рушимо із цього місця, жодних звуків. Спілкування тільки знаками. А зараз давай зарядимо рушниці й підготуй хоча б два набої, щоб було якомога зручніше їх витягнути. Про всяк випадок…

Піднявшись на гранку, я побачив повалений вітром бук, що завис на іншому дереві. Його вирване коріння упереміж із землею й каменями утворювали велику площину. Підійшовши ближче, я побачив, що зев цієї відірваної від землі площини повністю закритий снігом, але посередині його чорнів невеликий отвір. Я зрозумів, що це і є чоло барлога. Озирнувшись, я став приблизно за 10 метрів напроти цього чола, спиною до старого бука. Подивившись на Івана, вказав пальцем на це місце й кивком голови одержав його схвалення.

Узявши рушницю напоготів, почав спостерігати за Іваном, який розташувався праворуч від мене. Він, злегка розгойдуючи, почав засовувати 6-метрову жердину в зев, що утворився. Проткнувши гілки, які їй заважали, жердина ввійшла всередину барлога, й Іван став повільно нею рухати, з барлога почувся якийсь буркітливий звук. Я тримав рушницю біля плеча й крізь мушку вдивлявся в барліг. За деякий час у чолі з'явилася й застигла голова ведмедя… Незважаючи на те, що Іван продовжував орудувати жердиною, голова не рухалася. Час минав, нічого не мінялося. Стріляти ведмедя в голову я не наважувався, тому що голова здалася мені якоюсь маленькою, як і саме чоло, і я боявся промазати. Але час минав, треба було щось вирішувати і я, подумавши про те, що з такої близької відстані я не маю промахнутися, натиснув на курок. Постріл струснув тишу, боляче вдарив по вухах і покотився розкатами грому, що стишувалися, між зворами й гірськими хребтами. Миттєво розлетілося чоло барлога й ведмідь, вискочивши, кинувся на Івана. Я натиснув на другий курок і ведмідь звалився за два кроки від барлога. Гучний видих полегшення вирвався з моїх грудей. Із рушницею в руках я рушив до звіра, що чорнів на снігу. Задоволенням від вдало завершеної, настільки важливої для мене справи почало наповнювати все моє єство й раптом… просто переді мною зі страшенним риком і тріском піднявся, розлітаючись у боки, накритий гілками й товстим шаром снігу барліг. З-під землі виріс величезний ведмідь, піднявся на задні лапи, розкрив величезну пащу й страшно заревів. За якихось 5-6 метрів від розлюченого ведмедя я тримав незаряджену рушницю, оторопівши від несподіванки. Холодний дикий жах почав сковувати все моє тіло. Я відчував, як на голові почало повільно підніматися волосся, а всередині мене щось обірвалося. Ведмідь заревів ще й ще. Від страшних звуків його ревіння холонула кров. На рівні підсвідомості промайнула тільки одна думка: «Завмерти й не рухатися».

Заревівши ще кілька разів, ведмідь опустився на всі лапи й кинувся в ліс. Тікав він досить жваво, не озираючись, поки не зник за частоколом букових стовбурів. Тільки тоді я помітив, що праворуч від мене з рушницею за спиною й жердиною в руках, як статуя, стоїть Іван. Я перезарядив рушницю, підійшов до вбитого ведмедя й повільно присів на його тушу. Поруч сів Іван. Ми довго мовчали, поки не отямилися, а потім почали розбиратися в тому, що сталося.

Ми дійшли висновку, що в барлогу з ведмедицею лежав пестун. Його я й убив. І, як виявилося, зовсім не так, як я думав – кулею. Я просто перший раз не влучив у його вузький череп. Куля лише дряпнула ведмедя по щоці, вирвавши жмут шерсті. Це й змусило його так спритно ретируватися з барлога. Другий, картечний, заряд, пущений мною похапцем, пройшов вище від ведмедя й тільки одна картечина перебила йому хребет.

Обговорюючи ситуацію, ми дійшли висновку, що помилка, якої я припустився, коли відразу після пострілів не перезарядив рушниці, урятувала мене, а, можливо, й Івана від смерті або каліцтва. Бо якби в мене в рушниці були набої, то я обов'язково стріляв би й по ведмедиці, а ймовірність зупинити такого великого звіра на такій незначній відстані була дуже малою. Навіть із кулею в серці такий величезний ведмідь перш ніж самому спустити дух, спустив би його й з мене. А от якби він дістав легшу рану...

Виявилося, що передбачити те, що сталося, ми не могли. Про такі випадки в окрузі ніхто нічого не знав і не чув. Тільки після цієї події Іван початків згадувати, що про таке він десь читав, і що там описували схожу поведінку ведмедів у період зимової сплячки, і що в одному барлозі можуть зимувати навіть троє ведмедів: ведмедиця, пестун і цьоголітні ведмежата. Я про таке теж нічого не знав, і тільки після цього почаів збирати всі відомості про поведінку ведмедів і знайшов описи схожого випадку.

Натопленого з пестуна жиру виявилося небагато, але цілком досить для того, аби повністю вилікувати брата, який і сьогодні, слава Богові, живий і здоровий.