Ведмідь

Федір Тихий

Жовтень, 2018 рік

Цей випадок стався давно, ще за радянських часів, але згадка про нього завжди зігріває душу теплом особливих спогадів.

Одного погожого грудневого ранку група мисливців кількістю 15 людей із ліцензією на відстріл кабана на трьох автомобілях повільно заглиблювалася в гори. Виїхали зранку, як звичайно. Нарешті машини зупинилися, люди, що вийшли з них, приводили себе до ладу, розчохлювали зброю, надівали рюкзаки, поправляли мисливське спорядження. Для такого полювання колектив був завеликим, але так уже склалося. Багато мисливців ледве були знайомі між собою, а деякі бачили один одного вперше. Тут були працівники лісової охорони разом зі своїм лісничим, працівники державних установ, але найбільше було лікарів із райлікарні. У полюваннях таким колективом завжди є свої складнощі, особливо під час організації облави. Адже організатор полювання не знає кожного мисливця, не знає його мисливських навичок, досвіду. А влаштовувати перед полюванням якісь іспити або розпитувати про це в інших мисливців якось не зовсім зручно. Зрештою було встановлено, що новачків на полюванні немає та й усе. Керував полюванням лісник Мишко, молодий, але вже досвідчений мисливець, в обході якого воно й мало відбутися.

Люди зупинилися перед зарослою молодим підростом вирубкою, приглушеним голосом одержали необхідні інструкції і пішли в ніч, щоб до початку дня зайняти свої місця. Тим, що мали зайняти верхні номери, топати потрібно було не менше ніж годину. І ось нарешті всі на своїх місцях. Стрільці розмістилися вздовж довжелезного волока, що перетинав вирубку згори вниз. Гнати звіра пішов один лісник зі своїм єдиним на цьому полюванні псом на кличку Тарзан. Пес цей був добре відомий у колі мисливців. Це був звичайний дворняга, чорного кольору, але постава і обвислі донизу вуха свідчили про те, що в його жилах тече кров гончаків. Не один мисливець був вдячний цьому псові за ті незабутні хвилини щирої радості, що дарує мисливцям вдале полювання. Не було звіра, по якому не працював би Тарзан. Це був універсальний, невибагливий мисливський роботяга.

У горах поволі народжувався новий день. Темні силуети зимового лісу поступово набирали чіткого зображення. Казкове царство карпатської природи прокидалося зі сну, навкруги стояла мертва тиша. Мисливці до болю у вухах прислухалися до цієї тиші, і ось десь далеко почулося приглушене відстанню собаче «гав»… і знову все затихло. За деякий час звук повторився, потім ще. Він був спокійним, незворушним, у ньому не відчувалося люті. Таким голосом Тарзан завжди ганяв кабана. Але це могли знати лише ті, хто полював із цим собакою. Таких у цьому колективі було небагато. Голос Тарзана наближався все ближче. Він то посилювався, коли лунав із рельєфних підвищень, то затихав, коли пес проходив зворами. Згодом він став впевненим і виразним. За ним уже можна було визначити напрямок руху кабана. Звір ішов на середину стрілецької лінії, на номер, де стояв Іван Петрович – досвідчений мисливець, який не одне полювання провів у компанії з Тарзаном. Ось голос собаки став зовсім виразним. Іван Петрович напружив слух і уважно вдивлявся в густі зарості підросту, що нависали над ним із протилежного боку волоку. Він розумів, що йому потрібно бути особливо пильним, тому що ширина лісового волока становить, як правило, якихось 3-4 м. Він розумів що максимальна відстань, на якій він міг би помітити звіра, якби той ішов просто на нього, була не більше ніж 10 метрів.

Нарешті Іван Петрович почув, як щось продирається крізь зарості підросту, зовсім поруч гавкав Тарзан. Звук рухався просто на нього… Мисливець усім своїм єством приготувався зустріти звіра. І раптом унизу почулася розмова, і шум потривожених заростів, що рухався просто на нього, різко змінив напрямок. Він повернув направо вгору і пройшов паралельно до волока, де стояв мисливець, на такій близькій відстані, що той усе виразно чув, але нічого не бачив. Слідом за шумом віддалявся і голос Тарзана. Розчарування і злість до базік охопили мисливця. А ті тим часом зійшли з номерів і, неспішно розмовляючи, підіймалися вгору. Розуміючи, що вони можуть підшуміти ще й верхні номери, Іван Петрович пішов їм назустріч і зупинив їх.

- Та там нічого нема. Це не пес, а якийсь пустобрех, ­− почали пояснювати свою негідну поведінку говоруни.

У цей час постріл розірвав зимову тишу. Згодом пролунав ще один. Усі кинулися по волоку вгору. Через один номер від Івана Петровича волок перетинали сліди великого ведмедя. Усі переглянулися.

- Ну що, базіки, хто тут пустобрех? Чорт би вас узяв! − облаяв горе-мисливців Іван Петрович і разом з усіма пішов слідом.

Те, що незабаром відкрилося його зору, нагадувало чимось мотиви мисливських оповідань Остапа Вишні. З одного боку в корчах молодого лісу, оточена купкою мисливців, лежала чорна туша ведмедя, а з другого кілька мисливців оточили бука, на якому сидів мисливець. Це був молодий лікар, якого колеги називали Вася. Рушниці в нього не було. Бук стояв на межі вирубки і лісу й був від упольованого звіра на відстані дещо більшій від тієї, яка необхідна для влучного і впевненого пострілу. Мисливці, що стояли внизу, глузуючи кричали: «Злазь! Ти чого туди виліз? Що ти там шукаєш? Це тобі не груша, та й зима вже... Злазь».

Кумедність картини посилювалась ще й тим, що у Василеві було не менше ніж 100 кг. Якраз це й викликало найбільше здивування. Як із таким животом він виліз на дерево, було незрозуміло ще й тому, що живіт заважав йому злізти з нього. Він час від часу незграбно обіймав стовбур, але починати процес спускання так і не наважувався. Нарешті, обійнявши стовбур, він посунувся по дереву вниз, потрапив на високо підняті руки колег, які й поставили його на землю. Тут же йому вручили підняту з-під дерева рушницю.

Картина полювання з‘ясувалася згодом. Вася був молодим мисливцем, до цього полювання трофеїв за ним не значилося. І ось, стоячи на номері, він слухав голос Тарзана, що невпинно наближався. Раптом у чагарнику він почув якийсь сильний звук, а потім уже й побачив, як через чагарник продирається якась велика чорна туша. Він прицілився і натиснув на спуск. В останній момент він устиг роздивитися звіра і зрозумів, що це не кабан, а ведмідь. Він злякався, зробив другий постріл і щодуху кинувся до найближчого дерева. Усе інше ми побачили самі.

Розбираючи тушу, мисливці встановили, що ведмідь був убитий кулею, яка влучила в ділянку серця і перебила аорту. Жодного іншого поранення звір не дістав. Жодна з 9 картечин, що були в другому набої, його не зачепила.

Те, що було потім, Івану Петровичу запам‘яталося таким епізодом. Недалеко від лісової дороги стояв великий, збитий із напівкруглих колод стіл разом із двома лавками вздовж нього. За цим столом, попередньо змівши з нього сніг, за трапезою розмістилися мисливці. Після випитого хміль забаламутив голови і розв’язав язики. Говорили, про що хотіли. Кожен намагався випередити іншого. Збоку це мало дуже кумедний вигляд. І ось ніби заїла пластинка. У повітрі раз у раз лунали одні й ті самі слова.

Починав тираду Вася: «Стою на номері і чую, як щось на мене пре, придивляюся...» І тут інший голос грубо обривав його: «Що ти там верзеш. Ти ліпше розкажи, як ми тебе з бука знімали». На мить усе затихало. А потім повторювалося знову і знову. Лише з часом слова ставали все сміливішими і нахабнішими. Від споглядання цієї картини, від сміху болів живіт. Як правило, Васю обривали його ж друзі, молоді лікарі. Інші лише підливали олії у вогонь. Усі шуміли й дуже виразно жестикулювали. Поволі це переростало в суперечку. І хто знає, що із цього б вийшло, якби розпашілих опонентів не розсадили по машинах і не відправили по домівках.