Далека поїздка

Володимир Саратов

Листопад, 2018 рік

У середу, повернувшись із роботи, батько сказав, що наступного тижня запланована поїздка на полювання зі знайомими мисливцями. Я дуже зрадів і з нетерпінням день за днем рахував робочі будні. В інститутському парку з дерев уже почало обсипатися різнобарвне листя, строкатим килимом устеляючи вологу землю, а на ясенах посвистували перші снігурі, що прилетіли зимувати.

Нарешті настала довгоочікувана субота, 21 жовтня. Безвітряно. У небі сяють зірки, на землі невеликий приморозок. О третій годині ночі біля воріт КПІ я з батьком і Жорж сіли у всюдихідний ГАЗ-69 з Едуардом Вікентійовичем за кермом. Дорогою заїхали по братів Івана і Віктора Івановичів у різні кінці міста. Моєму батькові було тоді під 60, мені, учорашньому студентові, – 25 років, Жорі – 32, іншим – за сорок. Разом ми вже їздили в попередні роки на зайців. Говоримо про майбутнє полювання. Цікавлюся, що там за місця, куди їдемо. Сиджу в зимовому півпальто, ватяних штанах і кирзових чоботах. Тепло, тільки через рюкзаки затісно. У рюкзаку в мене куртка, плащ, гумові чоботи, сало, хліб, патронташ, ковдра…

Переїхали міст Патона, проїхали Дарницю. За вікнами потягнулися села й поля, з лісопосадками між ними; по селах біліють хати, за ними сплять до весни городи зі стеблами сухої кукурудзи й соняшника. На світанку під'їжджаємо до Золотоноші, й о 9-й годині ми на мисливській базі. У затоці на воді залишилося менше ніж десять човнів, інші вже в угіддях. Виписуємо картки й випливаємо трьома човнами. Неширокі, довгі човни-дощаники тут добротні й не течуть.

Бадьоро гребемо на веслах, ковзаючи по тихій воді серед острівців, порослих очеретом і рогозом з уже бурими верхівками. Стояв чудесний, дзвінкий, осінній день. Яскраво світить сонце, на травах сріблиться іній, на мілководді блищить склом тонкий льодок. Повітря чисте, прозоре і видно далеко. Я захоплююся довколишніми краєвидами, мріючи про швидкі зустрічі з качками. Сині безкраї плеса з острівцями й жовтувато-зеленими грядами очеретів, величезне блакитне небо й променисте золоте сонце в ньому з розсипами качиних зграйок зачаровували. Осінній день на воді! Які чудові барви! Усе наповнене світлом і тишею осені. І немає суму – душа співає в обіймах прекрасної природи.

Невеликий вітер ворушить стебла трав'яних заростей і злегка рябить воду. Вода з літа впала, й оголилося багато мулистих обмілин. На них подекуди чорніють пні дерев і стирчать із води корчі. У небі час від часу зʼявляються табунці дорослих крижнів, зграйки дзвінкокрилих біло-строкатих гоголів, ватаги в'юнких чирків, розсипи швидких червоноголових нирків і морської білочеревцевої черні. Швидкий політ качок вабить, а різноманітність видів вражає. Радісна картина для очей мисливця, і вже мрійливо уявляю, як добуду яку-небудь маловідому мені «северянку»…

Причалюємо до зарослого очеретом острівця. Снідаємо, поки є час, тому що полювання дозволене тільки з 12.00. На сусідньому широкому плесі віддалік видніються качки, іноді до них підсаджувалися, пролітаючи, зграйки,  пари й поодинокі птахи. З цікавістю позираю туди, спостерігаючи. Поруч із нами з очеретів із «триньканням» піднялася зграйка вусатих синиць – жительок великих водойм – і, злетівши вгору, швидко опустилася в зарості. На вологому мулі острівця багато різних слідів. Тут і округлі відбитки лап єнотоподібного собаки, і маленькі пазуристі сліди нірки, і перетинчасті качині, і доріжки із хрестиками ніжок куличків, тут же наслідив бобер, розмазавши мул своїм широким хвостом. Коли ми зупинялися на інших острівцях, виявили ще округлі, п'ятипалі сліди видри і глибокий слід роздвоєних копит кабана. Як він тут опинився? Батько пояснив, що дикі свині чудово плавають і люблять такі місця – тут їм багато різного корму: рибка в калюжах, коріння різних болотних рослин у м'якому мулі, черепашки…

Минаємо велике плесо, обрамлене стрічками очеретів, за ним розкинулося друге, лівіше третє. Лише піднявшись у човні на ноги, ледь розрізняю вузьку смугу протилежного берега. На плесах подекуди сидять качки, але на відкритій воді не станеш, і ми пливемо все далі. Сплескують весла, ніс човна ріже воду, і вона дзюрчить за кормою, звиваючись слідом. Сліди на воді швидко зникають, але залишаються в пам'яті і… на сторінках записної книжки.

Пропливши кілометрів чотири, зупиняємося серед великої затоки. Час до полудня й у різних місцях почали пострілювати. У небі зʼявилися зграйки потривожених качок. Деякі піднімалися вище й ішли вдалину, інші перелітали низько й розсідалися в затишніших місцях. Батько висадився на невеликий острів, який йому сподобався, я став у човні біля сусіднього, сховавшись у негустому рогозі. Інші наші мисливці теж роз'їхалися по острівцях. Бачу, як батя збиває чирка. Потім на мене невисоко налітає крижень: сині «дзеркальця» на крилах, грудка в бурих пістринах. Підкидаю свій «Нандор»: бах! бах! – хлопають постріли. Хмарини порохового диму несе вітер, а качка… летить далі. Перезарядився. Довго нічого немає. Летять удалині над відкритою водою. Вирішую переміститися туди. Підпливаю до очеретяного острівця з обмілиною біля краю плеса. Наприкінці мілини стирчать із води якісь корчі. Там злітає три чирка, потім ще один, але стріляти далеко. За деякий час до корчів опускається чирок, потім пара – привабливе там місце. Простоявши скількись в очереті й лише три рази вистріливши без результату, вирішую повернутися до своїх, але спочатку пливу на край мілини. Не підпустивши мене на постріл, там злітає кілька чирят. Місце, де вони сиділи, нічим не примітне – мілке, з корчами. Але що це? Поблизу на воді плаває, не тікаючи, качечка, далі ще одна й ще… черевцем догори – гумові опудала! Якийсь мисливець чомусь залишив їх тут. То ось чому це місце приваблювало качок!

Повертаюся в затоку й стаю в очереті біля довгого острова. Чую, як недалеко за очеретами перелетіла качка. Вирішую обійти острів. Він неширокий, завдовжки кроків сто, увесь поріс рогозом і очеретом. Виходжу в гумових чоботах за мисок, зупиняюся, озираюся. Роблю кілька кроків, і тут із шумом з-під рогоза виривається пара крижнів. Зеленоголовий, біло-строкатий селезень летить, як лисуха, шльопаючи лапами і крилами по воді. Стріляю навскидь, селезень зупиняється, пінячи воду; вицілюючи, б'ю качку, вона падає далі й перевертається догори черевцем. Радію вдалому дуплету. Але раптом селезень починає відпливати. Швидко перезарядивши ствол, зупиняю його третім пострілом. Селезень виявився підранком із крилом, що погано зрослося у передпліччі, і сильно потертим маховим пір'ям.

Небо починають затягувати хмари, що рухаються з південного заходу. Вітер посилюється. Лету майже жодного. Лише пʼять качок по одній пролетіли обабіч. У сутінках на мулисту обмілину опустилося кілька бекасів. Високо пройшли на південь дві зграї казарки, змінюючи лад і покрикуючи. Стемніло. Через хмари визирає неповний, яскравий місяць. Шумить очерет. Вітер посилюється. До мого острова припливли брати Івановичі, а я поплив забрав батька. Він, крім чирків-тріскунців, збив ще крижня. Іван Іванович узяв чирка-свистунця і кілька чернетей, Віктор Іванович – свища, дорослого крижня, а другого, збитого в темряві, не знайшов у хвилях (навіть я чув, як він ляпнувся об воду).

Збираємося ночувати. У нас із батьком двомісний брезентовий намет, а спати в ньому доведеться вчотирьох, тому що інші наші із другим наметом не з'являються. Ми кричимо, стріляємо в повітря… Може, через сильний вітер не чують нас. Визначаємося з місцем, дістаємо ліхтарики. Їхні промені протикають морок ночі й жовтими плямами стрибають біля ніг по землі. Серед густого очерету, де вище, укладаємо дерев'яні мостки із човнів. Під мостками починає проступати вода. Але плисти зараз хтозна-куди за такого вітру й шукати інше місце нерозумно. Вирішуємо ламати очерет і складати його поверх мостків. Наклавши очерету побільше, ставимо намет на вкорочених стійках, щоб була ширше. Учотирьох у ньому, звісно, тісно, але стерпно. Чоботи й рюкзаки довелося залишати зовні. Рушниці кладемо в головах. Дичину підвішуємо у зв'язці на трьох веслах. Брати Івановичі, тільки лягли, майже відразу почали сопіти. Я, пригрівшись у пальто й ватяних штанах, укрившись ковдрою, незабаром теж заснув. Лежати можна було тільки на боці. Батько спав сторожко і, каже, уночі ходив перевіряти човни, тому що вода прибувала, і він хвилювався.

Ранок. Піднімаємося приблизно о шостій. Ще ніч, на вулиці холоднувато, але температура плюсова. Незабаром починає світати. Якось тускло й білясто навколо під сірим небом, що світлішає. Швидко мчать хмари. Вітер, що так і не заспокоївся, шумить в очереті, схиляючи його верхівки. Батько й Івановичі відпливають полювати до сусідніх острівців. Я залишаюся на місці й стаю на підвітряному мису в рогозі. У сутінках світанку вдалині вже пострілюють. Зрідка уздовж острова пролітають качки. На мене добре налетів крижень, але, проґавивши, мажу його. От летить пара чирків. Бах, бах! – знову мимо. Ну, не щастить! Потім ще змазав чирка, потім одного все-таки збив. Збитого чирка погнало по воді вітром, але я крикнув батькові й він по дорозі забрав його.

Припливли брати Івановичі. Іван Іванович біля берега знайшов принесеного вітром дорослого селезня. Селезень такий жирний, що кіль на його грудях не прощупувався (потягнув 1,4 кг)! Іван Іванович щасливчик, я це помітив на попередніх полюваннях (і майбутніх теж). Ми ще подумали: чи не Віктора Івановича це вчорашня збита качка, але за місцем не збігалося. З'явилися, нарешті, Едуард Вікентійович із Жорою, привезли двох чирків, крижня, свища, шилохвоста і морську сивку. Відбуваються короткі розбірки щодо їхньої окремішної ночівлі. Потім розводимо багаття. Воно сильно димить через сирі друзки і виїдає очі. Робимо чай, снідаємо. Позираю на плесо. Вітер не стихає, на хвилях з'явилися вже білі баранчики, і починає мрячити дощ. Схоже, погода готує нам випробування зворотною дорогою. Поснідавши, склавши намет і зібравши рюкзаки, відпливаємо. Насилу пересуваючи весла, ховаючись за острівцями, повільно просуваємося проти вітру. Найскладніше було перетинати широке плесо, на якому по хвилях уже тяглися білі смуги збитої піни. Води нагнало із третину метра, і всі мілини затопило. Серпанкова мряка приховувала сірі далечіні. Яким чудесним був день учора, і як непоказно стало сьогодні! У небі іноді зʼявлялися зграйки качок, щораз відволікаючи на себе мою увагу…

З перервами на відпочинок, години за три ми дісталися до бази. Здавши човна, виїжджаємо і приблизно о 19 годині приїжджаємо в Київ. Ця далека поїздка запам'яталася мені великою кількістю і різноманітністю пролітних качок, просторами плес, тісною ночівлею на острові в наметі, ледь не в калюжі, а також боротьбою на веслах із вітром, який потім на полюваннях ще не раз випробовував нас на міцність.