Маленький мисливець

Євген Ковалевський

Лютий, 2019 рік

 

Вирішили ми з товаришем згадати старі часи і пройтися по чорнотропу пам'ятними місцями. Зайців, враховуючи їх нечисленність, ми давно принципово не стріляємо, але дуже хотілося хоча б побачити вуханя. А, може, і руду кумасю пощастить добути.

Але, на жаль, наші надії не справдилися. Пройшовши чимало колись заячих місць, ми так нічого й не побачили. До того ж і погода почала псуватися. Піднявся вітер, погнав важкі свинцеві хмари, які як крізь сито сіяли на землю дрібний і холодний листопадовий дощ. Стомлені після марних блукань по розкислих полях вирішили трохи відпочити й перекусити. Неподалік на лузі виднівся вже потемнілий від осінніх дощів стіжок сіна. До нього й вирушили. Хоч дощ уже припинився, але про всяк випадок зробили в стогу невелику нішу й втиснулися в неї, щільно притулившись один до одного. Потім розстелили на колінах газету, виклали на неї свій нехитрий харч і мовчки почали їсти. Говорити не хотілося. Та й про що говорити? Для кожного з нас полювання – це завжди маленьке, але хвилююче свято, а воно сьогодні явно не відбулося. Пройти приблизно десяток кілометрів і навіть не побачити зайця. Такого в нашій багаторічній мисливській практиці ніколи ще не було.

От і сиділи ми зі своїми невеселими думами, без усякого апетиту прожовували бутерброди, тужливо поглядаючи на різні боки. Попереду простягся невеликий луг із рідкими кущиками пожухлої, прибитої нічним заморозком бурої трави. Праворуч прилягало поле, що виблискувало яскравою соковитою зеленню обмитої дощем озимини. Раптом мою увагу привернув якийсь рух на лузі. Придивляюся. Невеликий в'юнкий звірок, граціозно згинаючи на ходу своє гнучке, одягнене в білосніжну шубку тіло, швидко й методично, як справдешній мисливський пес, досліджував човником свою промислову територію. Ласка чи горностай? От він усе ближче й ближче. Уже добре видно на кінчику його хвостика чорний пензлик. Горностай!

Ми з теплотою й замилуванням стежили за полюванням маленького хижака. Скільки краси й витонченості, скільки мудрого раціоналізму було в його рухах! От він на повному скаку зупинився й, піднявшись на задні лапки, застиг стовпчиком. Видно, чуйне вухо звірка вловило якийсь звук. І звук, зважаючи на все, бажаний. Витягнувшись у струнку, майже ковзаючи черевцем по землі, часто перебираючи лапками, заструменів він до розкиданої купини. Ну чим не потяжка! Кидок – і тонкий мишачий писк сповістив про успішний фінал полювання.

Поки щасливий мисливець займався своєю здобиччю, ми, забувши про їжу, жваво обговорювали побачене. Знову посилився дощ, і горностай, уже покінчивши з обідом, кинувся просто до нас. Видно, у цьому стозі була його нірка, куди він і поспішав сховатися від негоди. Ми завмерли. Відстань швидко скорочувалася й от він уже біля наших ніг. Піднявшись, обнюхав чобіт товариша. Постояв ніби в роздумах і… неквапливо почав підніматися по його нозі нагору. Розгорнута на колінах газета з їжею не збентежила його. Піднявшись на імпровізований стіл, звірок почав по-хазяйськи обстежувати наші припаси. Понюхав хліб, раз-другий гризнув шматочок сала й, не звернувши жодної уваги на яблука, перебрався на мою половину. Першою тут йому попалася розрізана цибулина. Смішно наморщивши маленький чорний ґудзичок носика, звірок невдоволено фиркнув і миттю злетів по рукаві тілогрійки на плече. Сівши там, став уважно вивчати мою шапку, перебираючи її хутро своїми лапками й ледь чутно пофиркуючи.

Важко передати, які почуття охопили мене. Адже таке може трапитися тільки раз у житті! От його холодний носик торкнувся мого вуха й, нарешті, дві блискучі, чорні, як антрацит, намистинки очей, опинившись на рівні мого лівого ока (я сидів півобертом), з подивом уп'ялися в нього. Картина була настільки незвичайною і кумедною, що мені довелося докласти значних зусиль, щоб стриматися й не розсміятися. Але не витримав комічності моменту і з якимось болісним стогоном крізь стиснуті зуби замукав товариш. Блискавкою метнувся горностай по коміру тілогрійки, легкий шерех сіна й усе стихло.

І тут ми дали волю своїм почуттям. Реготали до сліз, і відразу якось легко й радісно стало на душі, піднявся настрій. Подумки подякувавши маленькому сміливцю за подароване задоволення, зачохливши і закинувши за плечі рушниці, весело вирушили додому.