На приваді

Євген Ковалевський

Лютий, 2019 рік

 

Про цей спосіб полювання я дізнався наприкінці 50-х років, коли ще школярем приїжджав пополювати на улюблені Пашківські болота. Проїдуся з вітерцем велосипедом 12 км польовою дорогою й ось вона – Пашківка, де в крайній від лугів хаті було моє постійне пристановище. Свого залізного коня ставлю біля ґанку і, якщо хазяїв у дворі немає, поспішаю в луги, на болота. А вони були дивовижними: купини з осокою, очерет, зарості запашної лепехи або темно-зелених стрілок куги. Словом, на будь-який смак. На них були великі й маленькі плеса. Ходилося легко – трясовин не було, дно не грузле. А головне, ці болота завжди були живими. Над кожним із них вилися крачки, свистіли кулики, по закрайках виривалися бекаси, а іноді, якщо потрапиш на висипку, то й дупеля можна було підняти. Про качок і говорити не треба. У мене тоді не було ні костюма, ні чобіт, до пізньої осені ходив у кедах. Відповідно підбирав і місця – невеликі болітця без купин, долинки, на яких без проблем можна забрати збитого птаха. Пройдеш п'ять-шість долинок і на кожній щось піднімеш, постріляєш. Повертаєшся назад тим самим шляхом, і знову картина повторюється – і де тільки качка тоді бралася.

От громоподібно й розкотисто лунає постріл, і біла хмарина порохового диму пливе над болотом. Знаю, що це Андрійович торохнув димняком зі свого «Лефоше». Іван Андрійович – єдиний у Пашківці мисливець і ми з ним добре знайомі. Він фронтовик, на війні втратив кисть лівої руки, але хіба для мисливця це перешкода. Виготовив Андрійович із товстої шкіри надійний чохол, який надівався на руку по лікоть, пристосував до нього алюмінієву, ніби напівзігнуту долоню, обклеєну байковою ганчіркою, у яку зручно лягало цівʼя рушниці. Немає проблем, полює людина. У болото, щоправда, ніколи не лазив. Іде під берегом, шумить. Якщо качка, піднявшись, іде на болото – не стріляє, на берег – б'є. Його тактику перейняв і я для пізньосінніх полювань, коли закрайки боліт укриваються першим льодком. У робочі дні на цих болотах, окрім Андрійовича, інших мисливців не зустрічав. Зійдемося, посидимо де-небудь під стіжком запашного лугового сіна, поговоримо. А поговорити він любив, та й розповісти було про що ще довоєнному мисливцеві, і я готовий був слухати його годинами.

Одного разу Андрійович повідав мені, як він узимку полює на лисиць. У ті часи в нас у районі цього звіра було дуже мало, а попит на лисяче хутро великий. Модниці любили хизуватися лисячими комірами із суцільної шкурки, з головою, хвостом і навіть лапками з кігтиками. Відповідно, і ціни були досить високими. Узимку самому взяти лисицю Андрійовичу було не під силу. От він і придумав бити їх на приваді. Із ранньої осені підбирав підходящу скирту соломи недалеко від села. Виривав у ній нішу, обкладав її сіном, щоб не шаруділа солома.

Принаджувати лисиць падаллю починав після того, як сніговий покрив ставав постійним. Використовував для цього мертвих птахів із колгоспного пташника. На відстані впевненого пострілу від скрадка розчищав у снігу, аж до землі, невеликі лунки й укладав у них облиті водою тушки курей або качок. Вони примерзали до землі й лисиці змушені були їсти їх на місці викладення, а не тягти, куди їм заманеться. Принада, що постійно викладалася, прив'язувала кумась до постійного й надійного місця годівлі й вони стали жити в близьких болотах або у виритих норах.

Потім Андрійович проїжджав під скиртою на санях – перевіряв відвідування привади. Коли за слідами переконувався, що лисиці справно приходять годуватися, починав вичікувати потрібну погоду або хоча б безхмарну ніч із не дуже сильним морозом. Надвечір удвох із сусідом під'їжджали під саму скирту. Андрійович просто із саней залазив у свою засідку. Лижі клав поруч. Справа ця виявилася не з легких. Поки пристосувався до нічної стрілянини, були промахи. У морозну ніч довго не висидиш, хоч і вдягайся тепло, але саме в такі ночі полювання було найдобутливішим. Ледве стемніє, а лисиця вже тут, часто й не помічаєш, як підійшла. Підійде до падалі, постоїть, озирнеться, послухає. Потім ляже біля неї, знову прислухається. Відірве шматків зо два й уважно озирається на всі боки. У цей час сиди не ворухнувшись. І тільки коли вона, упевнившись у безпеці, починає їсти, вицілюй її під лопатку й бий.

Коли лисицю добуто, він відразу ставав на лижі, забирав трофей і йшов, тому що знав, що протягом найближчих 2-3 годин до привади вже жодна лисиця не підійде. Така картина була й у разі промаху або підранка. Одного разу йому пощастило: одна за одною до привади прийшло дві лисиці. Дочекався Андрійович, коли вони почали обідати і торохнув із двох стволів. Одну було вбита наповал, а друга втекла важким підранком. Уранці він по її кров'яному сліду прийшов до болота й відразу побачив хвіст, що стирчав з-під засніженої купини, – не вистачило їй сил залізти вглиб. Ось так за зиму Андрійович добував до десятка лисиць – неабиякий приварок до його скромної інвалідної пенсії. Розповідав він, що й зайці іноді прибігали під скирту, але він їх ніколи не стріляв, щоб не відлякувати лисиць.

Не стріляв я вночі ні зайців, ні лисиць. Але ще 14-річним пацаном, начитавшись класиків, просидів уночі кілька годин у скирті, без рушниці. Хотілося побачити нічне життя звірів. І я його побачив: зайців, лисицю й сову, і був тому несказанно радий. Але відтоді чомусь зародилася нелюбов до нічного полювання. Мерзнути в скирті і стріляти, по суті, беззахисних тваринок суперечило моїм поглядам на любительське полювання. Зовсім інша річ походити веселою компанією по полях або самому, по пороші, розплутати хитромудрі ребуси вуханя.