Навесні на річці
Володимир Саратов
Квітень, 2019 рік
Квітень, 2019 рік
Квітневий ранок. У безхмарному блакитному небі дзенькають жайворонки. Густа роса райдужними краплями на травах переливається. А повітря! – бальзам чарівний, не надихаєшся: пахне молодою травичкою, клейкими вербовими листочками й водою весняною. Ірпінь тече, виблискуючи, у середині лугової заплави. Його береги біля омутців стрімчасті, на поворотах пологі, подекуди з піщаними обмілинами. Блакитнувато-зелені щітки осок біля води простягнулися, і пишні кущі білолозу подекуди ростуть. Вода в річці вже спала й просвітліла. Стебла торішньої трави, зламаних комишинок, гілок і дрібних черепашок окреслюють у лугах межі недавнього весняного водопілля.
На крутоярі рибалка з вудкою. «Клювання на вудку»! – вітаємо його, проходячи повз. «Як рибка»? «Покльовує», – відповідає, не відриваючи погляду від поплавця. На березі віддалік видніється рибацький скарб. Там діловито походжає сіра ворона. Підійшовши до речей і нахиливши голову, щось починає викльовувати. Гукаємо рибалку, показуємо на ворону. Кинувши вудлище, він підхоплюється й поспішає туди, махаючи руками.
Біля вподобаного омутця розмотуємо вудки. Осокорові поплавці починають пливти за течією. Кілька закидів і глибину вивірено. От поплавець ледве ворухнувся й потонув. Підсікання й перша сріблиста верховодка (з короткою бічною лінією), блиснувши над річкою, затріпотіла на березі. Кілька клювань поспіль, а потім треба переходити на нове місце.
На повороті, біля обмілини, серед жовтих торішніх стебел коричнювато-зеленими товстими голками тягнуться вгору молоді очеретяні пагони. Обмілину замулено, на ній усіляке річкове сміття затрималося: прутики, стебла, морене листя і якісь русалчині сліди з перетинками прошльопали до лоз – це бобер виходив на берег. Здавна живуть тут мудрі будівельники гребель і хаток. Із маленької заводі свічею злетіла пара крякових і потягнула над лугом. Качка попереду, зеленоголовий чепурун із «жвяканням» слідом. Описавши широку дугу, пара знижується над дренажним каналом, але там до них приєднується другий селезень, і починаються качині танці в небі. Крякуха веде, спрямовуючись угору, повертаючи в боки, кавалери не відстають, схрещуючи крила за місце поруч. Трійця кілька разів сідає й відразу злітає, але, зрештою, залишається десь на воді. Торік, у червні, тут качиний виводок був. Вісім жовто-рябих пуховичків-поплавців скотилися у воду з берега каналу, коли я ненароком підійшов близько. « Курр-л, курр-л, курр-л...» – почулося з глибини неба. Високо ледве помітні над серпанком легких хмар пливуть двома клинами журавлі – чотирнадцять пар. Тижнів півтора тому гуси пройшли, а тепер, як потеплішало, журавлі летять, і заклик їхній розноситься над просторами, озиваючись у серці світлою радістю весняних доріг.
Ходимо від омутця до омутця. Водяні струмені звивають невтомно візерунок спіралей і стрічок, вузликів і ниток, розстеляючись гладдю за поворотами. В одному місці з рівною тихою течією і глибиною майже на сажень попалося мені кілька плотвичок, одна «червоноочка» з долоню. Сунув я рибку в траву й пішов назад, ловлячи, де сподобається. Бачу, через річку до лісу летить ворона, у дзьобі рибка блищить. Невже навчилася рибалити? Ні, просто батько трьох пійманих верховодок у рюкзака поклав, а залишилося тільки дві. Та-а-к, треба піти свій улов забрати. Десь із півсотні кроків не дійшов до місця, де плотвиць залишив – ворона злітає. Із рибою в дзьобі. Важко на інший берег здобич перенесла, поклала й давай каркати, вигинаючи шию. Я закричав, руками на неї замахав – нуль уваги. А від лісу друга вже летить, напевно, «дружина». Підлітає, сідає й починає їсти мою рибу. Подумав, що ще піймаю, а клювання як обрізало.
Середина дня. Збираю для багаття всякий сушняк, повіддям принесений. Знайти б ще підвіску-поперечину для казанка, щоб живої лози не різати. А ось та палиця якраз підійде. Косі зрізи на ній опуклі, уступами. Так це ж боброві різці працювали. Біля рокити ми багаття розклали, чай робимо й відпочиваємо. Батько наді мною посміюється – проворонив улов. А я гніваюся на пернату шельму, адже найбільшу плотвицю забрала…
Пройшов-промайнув тиждень. Рожевою запашною піною цвіту покрилася марелька – дикий абрикос у дворі біля будинку, у скверику перед школою жимолость свіжо зазеленіла, в інститутському парку розкрилися золоті зірочки гусячої цибулі. Ясний суботній ранок. На сході рожеві хмарини простягнулися. Знову ми біля улюбленої річки. Молода травичка зеленим оксамитом укрила землю, медяними тичинками зажовтіли пухнаті котики верби. По сухих стеблах полиню перепурхують білоброві пташки – травʼянки лучні; жайворонки в небі висять, пісні пташині ллються. Густою поросллю піднімається по берегах кропива. Іду й думаю: треба буде для весняного супу кропивки нарвати та щавлю пошукати. Мигнув рудуватими крилами із синьою облямівкою метелик-кропивниця. Політавши, сів на чорну кротовину, розпластав крила й вигрівається після піврічної зимівлі. Прогудів волохатий джміль над самою землею. По берегу біля річки ворони діловито проходжаються. Нас, чекають чи що?
Починаємо рибалити. Попадаються вусаті піскарі-товстуни: сріблясто-рожеві, із синіми цятками уздовж бічної лінії; деякі «крупняки» до трьох вершків. Улов тепер кладемо в торбочку, яку під рюкзак ховаємо. Сонце високо піднялося, і клювання поступово затихло. Поки ми ходили з вудками біля річки, дві ворони з-під рюкзака мішечок із рибкою дістали й намагаються його роздзьобати. Коли підходимо, відлітають недалеко й, сівши на лузі, вичікувально дивляться.
Із сухого полиню намостили ми біля куща собі сидіння й зайнялися обідом. Почистили рибку, цибулину й на багатті юшку варимо. Неподалік на висохлій вершині верби розспівує свою неструнку пісеньку бурувата варакушка з білою зірочкою на яскраво-синій грудці. У виконавському пориві співак піднімається в повітря й, плануючи, опускається на сухе стебло полиню. У цього пересмішника різні лугові співаки вгадуються: шпак, жайворонки, карбівка й навіть «квакушка». Над руслом низько летить ворона. Під час її підльоту з берегів у воду шльопаються жаби, що засмагли до чорноти, як морські пляжниці. Вони гріються, умлівши, на весняному сонечку, але, певно, напоготові, не дрімають. По берегах річки зелені луги просторо розкинулися й море світла над ними, далечіні тонуть у блакитному серпанку. Тепло так, що ми навіть трохи позасмагали. Над нами то ошатна чайка, перекидаючись, пролетить, то зграйка гучних шпаків; жовтою цяткою метелик-цитринець промайне, сяде на першу розкриту кульбабку, на мулистому бережку защебече веселу пісеньку біла трясогузка.
Тихо розмовляючи, любуємося навколишнім світом: краса навколо. І так чудово в дзвінкий сонячний день зустрічати весну біля милої красуні-річки!