Біда не в тім

Олександр Пономаренко

Травень, 2019 рік

 

Помовч, будь ласка, і вислухай, бо лише тому, що я напідпитку після риболовлі, ти почуєш правду, і тобі, може, стане легше. Утім, зваживши всі «за» і «проти», у тебе немає іншого виходу, як послухати; більше того, можливо, тобі стане легше… І мені теж.

Зверни увагу, я жодного разу не дорікнув тобі, що син на мене не схожий, бо люблю його, як і тебе, і моя біда не в тому, що ти мене не любиш, а, як у пісні… Знаю певно, що, розповідаючи дітям у школі, яка нещасна Анна Кареніна, ти ототожнюєш свою долю з її долею, і не моя провина, що той твій, із Києва, загинув в автокатастрофі – мабуть Бог захотів, щоб ми ще й досі були разом. Поки що…

Ти ходиш у церкву, а я перестав, бо не знаю вже, що просити в Бога. А ти, будь ласка, не поспішай із вибором, хоча він завжди є – незабаром усе буде так, як ти того хочеш… За сина не хвилюйся: я назбирав грошей і буде він прокурором чи суддею, адже для тебе і для нього я все життя працював, не покладаючи рук, у спеку й холод. Але вибач, не розумію, чим ще я вам не догодив: є хата, дача, є машина, і в тебе є посвідчення водія, їдь, куди хочеш – до моря, у Буковель; лети в Єгипет – куди завгодно. Можливо, два тижні не побачивши мене і подивившись на незнайомі краєвиди, тобі стане легше, і повернувшись, ти на мене подивишся іншими очима, хоча буду відвертим, я вже й сам не знаю, чого тобі ще не вистачає… Скажи лише і матимеш. Але зрозумій, якби не риболовля, у мене б давно вже зірвало дах, бо лише дивлячись на поплавець, я намагаюся не думати про нас; іноді, коли клює, це виходить, і більшого щастя мені не треба…

А ще я щасливий, бо живу біля лісу, і щодня, особливо коли мороз, чую запах хвої; у вихідні, коли сезон, можу на лижах походити по заячому сліду, а влітку назбирати суниць, запах яких ні з чим не зрівняєш, і так само, як на риболовлі, у лісі я забуваю про те, що ми ще разом.

Зробивши паузу, він подивився на неї, і коли вона відвела погляд, продовжив:

- Дослухай уже: залишилося не так багато, як ти думаєш… Я був у лікарів. Вони сказали, що рік-два ще протягну, не більше, тому, може, ти ще будеш щаслива, але я прошу лише одного, щоб ти вибачила мені за те, що був із тобою і до цього часу не зміг розлюбити. Хоча… хіба це гріх?

Не почувши жодного слова у відповідь, він пішов у кімнату. Вона глянула на ікону, перехрестилась і, витерши дві сльози, що поволі стікали по щоках, підійшла до вікна: над лісом, низько торкаючись вершечків величезних сосон, пливли важкі чорні хмари…