Казка зимової ночі

Євген Ковалевський

Травень, 2019 рік

 До свого 16-річчя, коли я матиму законні підстави обзавестися рушницею і членським квитком, мені залишалося рівно півроку. Але душа моя вже давно була мисливською. Починаючи з 10 років, частенько супроводжував батька в його походах по полях і болотах, і ось уже три роки робив такі вилазки і по зайцю. Була у мене в той час настирлива мрія - хотілося посидіти в засідці. Нехай без рушниці, без пострілу - це не так уже й важливо тоді було. Хотілося в повній самоті, у засніженому полі відчути зимову ніч, доторкнутися до її таємниць, побачити, як спокійно жирують зайці, а може, і лисицю, якщо дуже пощастить, побачити. У тому, що я побачу хоч одного вуханя, жодних сумнівів не було - їх у ті часи було більш ніж досить. Щодо лисиці такої впевненості не було. Цей звір у нас у районі був досить рідкісним.

 Ще в листопаді дістав добро на свою затію в батька. Уже вдвох переконали мати. Незважаючи на те, що всього лише 10 років тому закінчилася війна, жодних особливих побоювань моє бажання у них не викликало. Хіба що мати одразу ж почала думати, у що мені потрібно вдягнутися, щоб, боронь боже, не замерзнути. Тоді ні в кого і думок не було чогось боятися, вирушаючи наодинці на полювання з ночівлею в якій-небудь скирті або біля вогнища, просто біля болота. Отже, мені залишалося дочекатися першого стійкого снігу і місячної ночі.

 Зима того року настала без звичних, нудних і каверзних у наш час відхилень. Після кількох порош, що випали і розтанули, підморозило. Розгулялася хуртовина і сніг ліг надовго, до самої весни. Місце у мене було вибрано заздалегідь. Поруч із польовою дорогою, за тридцять кроків від молодого сосняку, прорізаного стрункими рядами білоствольних берізок, стояла скирта соломи. Від неї вправо простягалося широке поле озимини. Де ще вуханю годуватися вночі, як не на ньому? У торцевій частині скирти вже вирито затишну нішу. Вона повернута до лісу, щоб весь простір між ним і мною добре висвітлювався місяцем. І ось настав час виходу. Взуваю биті валянки матері, дядьків білий кожух, батьківську шапку (в той час молодь ходила взимку в кепках) і за ворота. Вийшов раніше, щоб, не поспішаючи і не спітнівши, ще завидна дістатися до засідки.

 Стояв тихий і ясний грудневий день. Під валянками хрустів підмерзлий сніжок. Над трубами хат тягнуться до неба вертикальні стовпи диму. П'ять хвилин - і я вже за станційною посадкою, на полі. Сніг ще неглибокий, не більш як 10 см. Це добре, інакше у валянках мені довелося б туго. Бур'янів тоді не було, і білу пелену відмінно видно до самого лісу. Часто зустрічаються заячі сліди, вони йдуть в напрямку озимини і назад. Рухаюся проти вітру по ріллі і незабаром неподалік зігнав зайця. Другий, сховавшись у глибокій борозні, зметнувся з-під моїх ніг. А ось і лисячий слід з'явився. Він кружляє, петляє, залишаючи подекуди в снігу вириті ямки з червоними намистинками мишачої крові. Уся озимина в неймовірній плутанині заячих слідів. Побитими кружками зеленіють нічні погризи. Ось і моя скирта. Мої побоювання, що її почнуть прибирати, не підтвердилися. Таких скирт ще чимало стоїть і ближче до ферм колгоспу. Підправив скрадок, але сідати в нього не став. Час ще є, сонце тільки почало хилитися до заходу. Підійшов до лісу. У ньому тиша. Пишна біла кухта вкрила сосонки, крізь неї стирчать зелені голки хвої. Обтяжені снігом гнучкі берізки сильно зігнулися, утворюючи напівкруглі арки. Кущі верболозу на березі долинки біля лісу здаються білими шатрами. Скісні промені призахідного сонця запалюють на них райдужні іскри, відкидають від дерев сині тіні. Краса!

 Пройшов недоторканою стежкою до старих сосен. І тут тиша, тільки зрідка порушує її шум від падання кухти, що зривається із соснових лап у сніг. Але немає. Ось почулося тонке попискування зграйки синичок, що пурхала в кронах, а неподалік, на сосні зі зламаною вершиною, застукав дятел. Обережно пробрався до того місця. Під сосною розкидано багато розкльованих шишок.

 По верхівках дерев ковзали останні багрово-червоні промені сонця. Пора сідати у скрадок. Заліз, влаштувався, зручно витягнув ноги і по груди прикрився соломою. Справа, над містом, ще висіла половина темно-червоного, уже без променів, диска сонця. Сніг забарвився в рожевий колір. Він плавно перетік у бузковий, а потім у блакитний. Ось світило зовсім сховалося за горизонтом, і запалала малинова зоря. Вона швидко, змінюючись у кольорі, згасала і переходила в попелясті сутінки. Небо наливалося темною синню і на ньому стали з'являтися перші, ще неяскраві зірки. Настала ніч. Зірки ніби опустилися. Видно лише на кілька кроків, як біліє сніг. А раптом сьогодні не буде місяця, занепокоївся я. Тоді моя вилазка виявиться марною. Але він з'явився. Спочатку над лісом стала жовтіти смужка неба. Вона все більше ширилася вгору і, нарешті, над зубчастою чорною стіною старих сосен сплив багряний диск повного місяця. Що вище він піднімався, то більше світлішав, відтісняючи вбік морок. Від скирти, дерев і кущів безшумно простяглися і застигли тіні, немов прислухаючись до тиші зимової ночі. Таємниче і незрозуміло висіла в небі, в широкому райдужному кільці, сяюча куля місяця, немов зачаровуючи і занурюючи в надзвичайну тишу і сон все суще на землі. Настало царство срібної ночі. Тиша до дзвону у вухах, лише зрідка її порушує шелестіння миші в соломі та гавкіт якої-небудь шавки в недалекому селі. Яка красива біла земля, зачарована місячним світлом! Поле, що лежить переді мною, усе в райдужних блискітках, його видно майже до лісу, але поки я не помічаю на ньому жодного руху.

 І раптом моє серце стислося від страху. Просто перед моїм обличчям, на відстані витягнутої руки раптово з'явився і завис, безшумно змахуючи крильми, великий птах. Заціпенівши, я не поворухнув і пальцем, але він, мабуть, побачив мене. Так само безшумно пірнув убік, і я впізнав у птахові, який був освітлений місяцем, тому здавався абсолютно білим, звичайну сову. А бодай тобі, так налякала... Сиджу і намагаюся вгамувати тремтіння і від переляку, і від морозу, що посилився на ніч. Від нерухомого сидіння починають замерзати ноги й обличчя, а по спині бігати холодні мурашки. Ось тобі і валянки з кожухом, ні чорта не допомагають. Але додому йти не можна, треба ще потерпіти і дочекатися появи вуханя. Та вони точно вже є на озимині, тільки в мій освітлений сектор ще не потрапили. Ось праворуч з’явився нечіткий силует. Він рухається неспішно, часто сідає, колупається в снігу, стриже своїми гострими, як ножиці, зубами зелену травичку - годується вухань. Підскакав зовсім близько до скирти і знову присів, наче надаючи мені можливість краще його роздивитися. Удалині ще один заєць. Він котить дорогою від лісу в мій бік. Але моя увага прикута до першого зайця. Він піднявся стовпчиком, поводив великими вухами, слухаючи ніч, і раптом злякано кинувся вбік і зник у блакитному серпанку. Не видно і другого зайця. Що ж так налякало вуханів? Не може бути, очам своїм не вірю: зліва, перетинаючи дорогу, рухається якась довга тінь. Невже лисиця? Точно, вона сама, руда. Несучи над снігом свою пишну трубу, вона продріботіла до місця, де сидів заєць, теж сіла, втупившись на скирту. Я завмер, затамувавши подих і не відводячи від неї очей. Учуяти мене руда не могла - вітерець тягнув від неї, хіба що помітити що-небудь для неї підозріле на освітленому місяцем торці скирти. Не помітила, відвернула голову і втупилася на місяць. Вона ще трохи посиділа і пішла за скирту продовжувати своє полювання.

 Як не хотілося мені йти додому. Здається, просидів би тут усю, заворожену місячним світлом, дивовижну ніч, поспостерігав би ще за потаємним життям звірят. Але мороз усе дужчав і терпіти його в мене вже не було сил. Іти полем назад я не став. Через ліс знайома дорога вела до містечка, і я рушив по ній. Ішов і радів незвичайній удачі. Усе було так, як я і мріяв: сніг, ніч, місяць, зайці і навіть лисиця!

 Незвичайною була ця скована морозом, заворожена місяцем зимова ніч, яка до невпізнання змінила знайомі місця. Таємниче місячне світло кидало потворні тіні на іскристий сніг, засніжені кущі і дерева набували химерних форм, нагадуючи якихось казкових істот. Від високих волохатих сосен віяло якоюсь похмурою відчуженістю і тільки рівні алеї берізок весело виблискували райдужними іскрами і ніби текли до місяця срібними потоками. І глибока тиша. Усе навколо здавалося мені нереальним, містичним, наче відбувалося в казці. Сприйняття цієї казкової зимової ночі було для мене таким самим незвичним і таємничим, як і перші гострі враження дитинства.