Історія білолобої казарки

Анатолій Морозов

Серпень, 2019 рік

Історія, про яку йтиметься, сталася в ті давні часи, коли не було ще «рукотворного» Київського моря, а на лівому березі Дніпра за 40 км від Києва стояло невеличке село Сваром’я, де мешкав відомий багатьом київським мисливцям і рибалкам бакенник Іван Фокович. Неподалік від його хатинки височіла сигнальна щогла з горизонтальною поперечиною, на кінцях якої вивішувалися сигнальні знаки – чорні прямокутні планки, кульки – великі чорні й малі червоні. Поєднання цих знаків вказувало глибину на перекаті. І на цьому самому перекаті рибалки досить вдало ловили великих головнів.

Навесні над хатинкою бакенника поспішали на батьківщину пташині зграї. Над першими проталинами летіли гусячі каравани, зграї качок. Перелітних птахів часто супроводжували пернаті хижаки. І сталося так, що на околиці Сваром'я сокіл сапсан порушив стрій білолобих казарок, що поспішали на північ. Птахи не відразу помітили небезпеку. Але коли пролунав тривожний поклик ватажка, уся зграя рвонула вгору. Сокіл же, набираючи швидкість, наздогнав розбитий стрій казарок і шугонув перед самим дзьобом останньої пташки, відрізаючи її від зграї. Та з переляку повернула назад, але, відразу схаменувшись, стала наздоганяти казарок, що кинулися до хмар. Але сокіл випередив її. Він вихором промчав над своєю жертвою і полосонув птаха кігтями своїх задніх пальців, розрізавши на спині шкіру. Падаючи, казарка широко розставила крила й витягнула шию. Сокіл не встиг схопити її в повітрі, і казарка, впавши в ополонку, пірнула.

Сокіл помчав слідом за зграєю, а дивом казарка, яка дивом урятувалася, піднялася на ноги й пошкутильгала до перекинутого догори дном човна, що лежав на березі. Там її Фокович і виявив, зібравшись уранці фарбувати суриком свій «службовий транспорт». Недовго думаючи, бакенник накрив пташку тілогрійкою й повернувся в хатинку. Потім він надів на голову казарки брезентову рукавицю, зв'язав лапи і, оглянувши рану на спині, змастив її маззю власного приготування. То були його єдині ліки, які він готував із бджолиного воску, яєчного жовтка й соняшникової олії. Після цього він звільнив пташку, і та відразу ж забилася під стіл, де було складено хмиз для розтоплювання.

Два дні казарка нічого не їла, а на третій день їжі в чавунці – шматочки хліба й кукурудзяні зерна, розбавлені водою, – поменшало. Увечері Фокович, лежачи на ліжку, побачив, як казарка вилізла з-під столу, підійшла до печі і, витягнувши шию, стала заглядати в каструлі й миски. В одній каструлі вона виявила залишки каші і стала швидко її клювати. Із цього дня птах почав уже сміливо розгулювати по хатинці бакенника. Скоро казарка стала зовсім ручною і навіть дозволяла Фоковичу гладити себе.

Якось на початку літа приїхав до бакенника з Києва порибалити літній відставник – завзятий мисливець. Побачив він казарку й ахнув. І справді було чого. Із першого погляду можна було впізнати дикого птаха. Пір'я на всьому її тілі лежало якось особливо гладко й красиво, як воно ніколи не лежить у домашніх птахів. Її широко розставлені короткі ноги твердо впиралися в глиняну долівку. На лобі півмісяцем сяяла біла пляма.

- Прекрасна гуска для ваблення з неї до осені вийде, - сказав мисливець. – Тільки ти її, Фоковичу, в хатинці не тримай. Зроби будку, і нехай на лузі пасеться, звикає до ногавки і шнура.

Послухав бакенник київського знайомця і зі старих хрестовин від бакенів спорудив для казарки нове житло. На підлогу він поклав товстий шар сіна і приладнав дверцята з товстого дроту, які ніколи не забував зачиняти на ніч. Обережність ця виявилася не зайвою. Якось уночі лисиця зібралася поласувати гусятиною. Вона просунула свій ніс у дверцята, але, діставши удар міцним гострим дзьобом, кинулася навтьоки.

Але з підсадною казаркою київським мисливцям так і не вдалося восени пополювати. Скінчилося бабине літо, пролетіли над лугом павучки-мандрівники, і потяглися на південь перші зграї куликів. Стала неспокійною і казарка. Усе частіше стала вона натягувати шнур, била крилами, намагаючись злетіти. І коли приїхав до бакенника на відпочинок онук Микола - курсант Київського річкового училища - казарку вирішили відпустити.

 Уранці Фокович з онуком підійшли до пташки, але та з криком кинулася від них. Шнур натягнувся, смикнув її назад. Казарка з розмаху ткнулася головою у траву. Цим і скористався старий бакенник. Він схопив птаха ззаду за крила і підняв над головою.

 - Знімай ногавки, - крикнув він Миколі.

 Поки той вовтузився зі шнурівкою, казарка щосили намагалася вирватися. А коли шнур опинився на землі, Фокович підкинув пташку. Казарка змахнула крилами і полетіла низько над самою травою. Але відчувши, що її більше нічого не тримає, вона зринула вгору й піднялася над дахом хатинки. Гонк! Гонк! - пролунав її крик, і за хвилину вона вже зникла під хмарою. Дід і внук дивилися їй услід...

 Мисливці наші знають, що гусака добути - справа непроста. Проте пополювати на цю дичину під час осіннього прольоту можна навіть у наших центральних районах. У гусей є свої улюблені місця, де вони найчастіше бувають і затримуються іноді на тривалий час. Це великі водойми, де можна поплавати й підкріпитися. Люблять птахи погуляти й по озимих полях, а також по полях, де восени було зібрано врожай кукурудзи, пшениці та інших злакових культур.

Але гусак – птах надзвичайно обережний і навіть можна сказати підозрілий, тому мисливцеві слід бути максимально уважним і добре підготовленим. Крім рушниці, що має різкий бій, необхідно мати гарний бінокль і маскувальний костюм. Як відомо, полюють на гусей на перельотах, на місцях жирування і нагоном. Що стосується полювання нагоном, то деякі довідники досі пропонують використовувати коня з возом.

Зараз, виявивши гусей під час годування, кілька мисливців, проходячи від них на відстані 300-400 метрів, залягають і маскуються в бур'янах за 100 метрів один від одного. А нагонник, зробивши велике коло, обходить гусей і, повільно наближаючись до птахів, наганяє їх на стрільців. Цей спосіб ідеальний за наявності вітру. Тоді можна вгадати напрямок польоту птахів – злітають вони завжди проти вітру. Коли ж вітру немає, то вгадати, у який саме бік полетять гуси, досить складно.

Найпоширеніший у нас спосіб полювання – підкараулювання гусей під час перельотів із місця годівлі на воду і з води до місць годівлі. Цей спосіб ґрунтується на тому, що гуси дотримуються певного розпорядку дня під час зупинок. На світанку птахи піднімаються з води, де вони провели ніч, і летять на озимі поля, а іноді і на вже прибрані хлібні поля, де годуються зерном. Приблизно о дев'ятій ранку гуси покидають поля і повертаються на воду. Там вони відпочивають до третьої-п'ятої години дня, після чого знову летять на поля, де жирують уже до вечора, і в сутінках повертаються на водойму. Тому мисливцеві насамперед треба встановити шляхи їх прольоту, а після цього вибрати найкраще місце й улаштувати добре замаскований скрадок.

Якщо шляхи прольоту гусей проходять над зарослими очеретом водоймами, мисливці іноді влаштовують засідку в ретельно замаскованому човні, захованому в заростях. Водночас на мілководді поблизу човна зазвичай встановлюють гусячі профілі.