Полювання на звіра з покладами
Борисправ Лукаш
Грудень, 2019 рік
У землеробських народів, до яких належать і українці, полювання завжди сприймалося як своєрідна чоловіча забава – несерйозне заняття, ставлення до якого характеризується відомою приказкою: риба та зайці заведуть у старці. Це й зрозуміло: на українському селянському подвір’ї, де бігає різноманітна перната живність, а у хліві рохкає свиня, мекає коза та мукає корова, бажання господаря пройтися по полях із рушницею – це свого роду відпочинок від повсякденного порання за цією різноманітною худобою. Від удачі на полюванні не залежав ні добробут, ні прокорм сім’ї мисливця.
Інша річ у народів-мисливців, до яких належать сибірські та угро-фінські народи. Культура полювання в цих народів зовсім інша, ніж у нас. І якщо мисливці виходили на полювання, то з конкретною метою: взяти звіра для харчування сім’ї. Тому технологія проведення полювання, відпрацьована тисячолітньою практикою, суттєво результативніша, ніж у нас, українців.
Ціль цієї записки - розказати про цю технологію, з якою я ознайомився під час своєї служби в радянській армії на теренах Сибіру (район середньої течії Єнісею, м. Єнісейськ) та Підмосковщини (Одінцовський район).
Але спочатку для розуміння теми дам визначення термінів, якими буду оперувати:
- обрізати звіра - вийти на свої сліди, оточуючи обходом конкретну ділянку мисливських угідь (урочище), де потенційно може бути звір. Водночас підраховуючи кількість вхідних і вихідних слідів звіра. Якщо вхідних слідів більше, ніж вихідних – звір в урочищі є (звіра обрізали замкнутою лінією обходу), і можна навіть оцінити його кількість. Зрозуміло, якщо вихідних слідів більше, ніж вхідних – звіра в урочищі немає, воно порожнє (звір у ньому не обрізаний). Організовувати в такому урочищі полювання – марна трата часу. За однакової кількості вхідних і вихідних слідів треба оцінювати додаткову інформацію: співвідношення свіжих і старих слідів, тощо;
- оклад – урочище з обрізаним звіром, межа окладу – замкнута лінія обходу цього урочища;
- окладник – мисливець (помічник мисливця), який обрізав звіра. Зазвичай це має бути досвідчений слідопит, який уміє досконало читати звірині наброди як по чорнотропу, так і по сніговому покриву;
- поклади – пахучі мітки, які розкладаються по межі окладу з метою унеможливити вихід звіра за межі окладу після того, як його буде піднято з лежання;
- ворота окладу – два крайні поклади з підвітряного боку, лінія між ними – це лінія вогню для стрільців.
Тепер, власне, перейду до опису самої технології полювання з покладами. Якщо мета полювання – не попити горілки на природі, а добути звіра, то найефективнішим є полювання втрьох – трьома мисливцями. Вийшовши в поле й наблизившись до урочища, де потенційно може бути звір із підвітряного боку або перпендикулярно до вітру (але в жодному разі не за вітром), мисливці починають обрізати урочище. Візьміть за правило обрізати завжди в одному напрямку, направо (проти часової стрілки), щоб було зручно викинути рушницю в напрямку окладу, оскільки він буде у вас зліва. Водночас спілкування переходить на мову жестів. Зрозуміло, що мисливці мають раніше домовитися стосовно цього, щоб розуміти один одного.
Обходити потрібно низкою, на відстані 2-3 м один від одного, в ногу, з однаковим темпом ходьби. Якщо передній зупиняється, щоб оцінити ситуацію, зупиняються й інші, зберігаючи дистанцію, водночас треба не зупиняючись імітувати ходьбу на місці. Обходити урочище треба так, щоб це була межа потенційного окладу, якщо звіра буде обрізано під час обходу.
Під час обходу визначаються з воротами окладу, ширина воріт зазвичай має бути 50-60 м. Обрізавши звіра, не зупиняючись, підходять по кордону окладу до однієї зі сторін воріт. Один мисливець залишається там, а інші починають розкладати поклади на відстані 15-20 м одна від одної, йдучи по кордону окладу до другого боку воріт, де має залишитися другий мисливець.
Після цього третій мисливець починає працювати за «собаку»: заходить від другого мисливця в оклад під гострим кутом до кордону окладу на відстань до нього приблизно 20 метрів і йде у зворотній бік паралельно цьому кордону. Дійшовши до першого стрільця, повертає назад і йде до другого стрільця, заглибившись знову на 20 м у глибину окладу. Зазвичай двох таких його ходок досить, щоб підняти звіра з лежання чи днювання.
Від досвіду гінця тут багато чого залежить. Шуміти в окладі, а тим більше «гопкати» та «гойкати», ламати гілки не можна, досить просто йти не поспішаючи, адже мета гінця – тихо зрушити звіра. Почувши хід звіра або побачивши по слідах, що звір зрушений, гонець в жодному разі не повинен іти на нього, він має йти завжди повз звіра, завертаючи його в окладі так, щоб витиснути на ворота окладу. Для цього можна ходити паралельно від однієї бокової сторони окладу до іншої з тильного боку окладу (протилежного воротам). У разі, якщо зрушений звір пішов у тил окладу, що попервах імовірно, оскільки він буде йти проти вітру, тоді краще гінцю вийти на кордон окладу й постояти, тупцюючи на місці, даючи можливість звіру наткнутися на поклади й повернути знову у глиб окладу. Кінцева мета зусиль гінця – звір має вийти на ворота окладу під постріли стрільців якнайменш потривоженим.
Рекомендації для стрільців загальновідомі. Хто хоч раз стояв на номері під час облавного полювання, той це має знати. З особливостей можу порекомендувати хіба що таке: насушити подрібненої трави полину і брати її із собою на полювання, для того щоб на номері набирати її у пригорщі, розтирати та обсипати себе з голови до ніг.
До речі, на власному досвіді переконався, що така технологія дуже ефективна під час витискання лиса з кукурудзи. Водночас і порушень полювання не буде, оскільки стрільців можна поставити на кордоні кукурудзяного поля, а гонець може йти з рушницею в чохлі.
У цій записці я не описав, якими є поклади, а це дуже важлива деталь технології. Але про це – в наступній розповіді в наступному номері «ПтР».