Смичок

Євген Ковалевський

Грудень, 2019 рік

Ведмицький не ввійшов, а буквально влетів у нашу крихітну кухоньку, і в ній відразу стало шумно й тісно. «Отже так, братці, - широко усміхаючись, радісно випалив він на ходу, забувши й привітатися. - Я тут недавно привіз із Самбора естоночку - давно мріяв про смичок. Страшно радий, що не помилився, класна виявилася пацанка. Три ночі витратив, нагонював її разом із Буяном у соснах за Красним мостом, і вийшло! Спрацювалися на пару. Парата, чортяка, Буян ні в чому не поступається. А голос який співучий, недарма її Флейтою назвали. Тож ласкаво просимо завтра на оглядини».

 Ми з батьком якраз заряджали набої, готуючись до суботнього полювання. Планів особливих не було, хотіли походити по звичних місцях недалеко від міста. А тут така приваблива пропозиція, хто ж від неї відмовиться. Нашвидку домовилися про час виїзду, і Микола Максимович поспішив додому й собі збиратися.

 Уранці, ще до світанку, вийшли на вулицю чекати приїзду Максимовича. Груднева ніч була тихою, із невеликим морозцем. Усі дерева й кущі вбрані у волохатий іній, отже, погода обіцяє бути ясною і сонячною. А ось і знайомий тріск «Запорожця» пролунав у кінці вулиці - їде наш компаньйон. Поки Максимович, як зазвичай, протирає лобове скло, я пірнаю на заднє сидіння «горбатого», потіснивши «пацанів» господаря, а батько втискується на переднє. Старий знайомий Буян, що сидить поруч, від надлишку почуттів починає виявляти свої телячі ніжності - лизати мені вухо. А ось новий ідол Максимович - Флейта - ледь удостоївши мене байдужим поглядом, знову зацікавлено уткнулася мордою в бічне скло.

 Під безперервні дифірамби Максимовича своїм вихованцям виїжджаємо за село Філевку, берегом В’юниці, проїжджаємо під Красним мостом і зупиняємося на краю лісу. Звертаю увагу, що це вже нове місце стоянки, хоча і знаю чому. Зазвичай Максимович багато років залишав машину поблизу Талалаївського кладовища, поруч із трасою. Але останнім часом якісь покидьки, не хочеться й думати, що це мисливці, почали знущатися з нього: то спустять шини, то проколять парочку, і, зрештою, зняли й забрали всі чотири колеса. До півночі метався бідолаха по всьому місту, випрошуючи на час запаски. На щастя, «горбатих» у ті часи в Ніжині було чимало.

 Не випускаючи собак, вийшли з машини. Ще рано. На сході тільки починає жевріти блідо-малиновий світанок, а вгорі розсіюватися сіра каламуть. Чекаємо, розмови мисливські розмовляємо. Максимович, як завжди, тільки про своїх собачок, слухати - не переслухати. А оповідач він чудовий, жестикуляція й міміка в нього як у справжнього артиста. Так і час швидко пролетів. У блідій блакиті початку зимового дня над лісом піднявся краєчок багряного сонця. Воно піднімається все вище й вище і ось його рожеві промені осяяли кришталево-білі від інею сосни. Заблищали й заіскрилися кущі та гілки, загорілися під холодною ласкою грудневого ранку. Засріблилося поле, а далі просяяли й засиніли.

 Пора! Максимович бере своїх «пацанів» на смичок і ми йдемо, розтягнувшись під В’юницею, в надії загнати зайців у ліс для підстраховки. Пороші не було, сніг старий і весь поцяткований заячими і лисячими слідами. Дійшли до кутка лісу, підняли одного вуханя, але він пішов через річечку на городи. Повертаємо вліво і знову йдемо по старому кукурудзяному полю паралельно до лісу. У нас договір: зайців, що піднялися і йдуть на сосни, не стріляти. Ведмицький, який ішов крайнім зліва, раптом засвистів. Дивлюся, помчав від нього на ліс вухань. Потім ще один підхопився біля батька й теж пішов туди само. Максимович ще раз свиснув і помахав рукою - збір. Зійшлися під лісом на дорозі.

 - Отже так, братці, - дає установку старий гончатник. - Ти, Анатолію Івановичу, далеко не йди, а ставай праворуч, на першій дорозі від поля. Знайдеш набиту заячу стежку, що перетинає її, і ставай там.

 - А ти, Женю, рви до центру лісу і ставай під своєю старою сосною - там місце надійне. Я вичікую 15 хвилин і накидаю гінців.

 А гінці вже нервують, повискують, тягнуть повідці, кашляють. Флейта - нарядна, велика, з великими карими очима естонка, від нетерпіння все намагається стрибнути на груди своєму господареві. Той її заспокоює.

 - Почекай, Флейточко, почекай дорога. Ще трохи почекаємо, а потім я дам тобі волю, набігаєшся, покажеш свій клас.

 Розходимося. Я швидким кроком прямую прямо до свого місця - старої сосни, що стоїть на перетині трьох стежок. Прийшов, відтоптав сніг під ногами і притулився спиною до товстого шорсткого стовбура. І відразу відчув, як хитається і шумить у височині його вершина під натиском зовсім невідчутного тут, унизу, вітерцю. На повні груди вдихаю кришталево чисте холодне повітря. На душі радісно. А навколо тиша до дзвону у вухах. Дивлюся на годинник - час вичікування Максимовича скінчився, напевно, його улюбленці вже нишпорять по лісі, накинуті на вхідні сліди піднятих нами на полі русаків. І немов на підтвердження моїх думок тиша вибухнула відчайдушним ревом Буяна. Послужливе відлуння підхопило його гавкіт і гулко рознесло по лісі. Потім його співучий баритон задзвенів і заахав рівно й гаряче - очевидно, помітив вуханя. За хвилину до нього підвалила Флейта і її високий заливистий голос приєднався до стогонів Буяна, заспівав на одній ноті. Краса! Відразу згадався Пушкінський рядок: «И будит лай собак уснувшие дубравы…» Як точно і доречно сказано, але ж людина і мисливцем не була, хоча, напевно, хоч раз, та брав участь у псових полюваннях. А гін кипів дружно й азартно. Сильні й мелодійні голоси гончих звучали потужно й музикально. Вухань повів собак спочатку під ліву галявину, ближче до В’юниці, потім по крутій дузі повернув назад до місця підйому й почав там ходити широкими колами. Ось він рухається в мій бік. Мене починає кидати то в жар, то в холод, а то й мурашки по тілу пробіжать. Але не доходить вухань, треба, напевно, просунутися ближче до гону. Майже бігом кинувся в той куток, коли бачу - попереду Максимович мені дорогу перетинає. Зупинився за сосною біля стежки й застиг, тільки стволи рушниці мені видно. Зупинився і я розгублено. А гін іде знову в наш бік. Дивлюся, котить по стежці до Максимовича заєць. Ну все, відбігався ти, думаю. Від такого стрілка, як Максимович, у лісі ще ніхто не йшов. Ось вухань і на вірний постріл підбіг. Ведмицький підкидає рушницю, але пострілу немає. Заєць скидається зі стежки вліво і йде в бік насипу. Що за чудеса?.. Може, осічка вийшла, тоді чому другим не стріляв? Підходжу до нього. «Миколо Максимовичу, - стиха запитую, - чому ви не стріляли? Може, осічка чи рушниця відмовила?» «Ш-ш-ш, - зашипів він на мене, озирнувшись, - яка осічка? Навіщо мені той заєць потрібен. Ти тільки послухай, яка краса!» Голос його переривався від хвилювання і, здавалося, що він ось-ось заплаче. Що ще потрібно старому гончатникові? Послухаєш такий чудовий гін - потім усе життя згадувати будеш. Та й уві сні не раз привидиться. Потім, наче опам’ятавшись, накинувся на мене:

 - Ти чого це по лісі бігаєш? Я тобі де велів стояти? Зараз же йди на місце і нікуди звідти ні кроку. Я відбій дам ріжком.

 Біжу назад до своєї сосні і із сумом помічаю, як поруч із нею через стежку шмигнула лисиця. Скільки зайців і лисиць пішло від мене через моє нетерпіння, відсутність належної витримки. Треба завжди слухатися голосу розуму, не піддаватися азарту, адже вже не молодий.

 А гін уже наближається до залізниці Ніжин - Прилуки. Якщо заєць перейде її - пиши пропало. Але в цей час почулося наростання шуму поїзда й незабаром голоси пішли вправо до узлісся й повели вздовж неї в бік батька. Як там мій батько, чи не проґавить вуханя? Ні, не проґавив. Стукає одиночний постріл, а за кілька хвилин і гін припинився. Отже, «з полем», батю.

 Підійшов Ведмицький, явно задоволений роботою своїх «пацанів» і першим нашим трофеєм. Я розповів йому про лисицю, яка пройшла тут, коли я ходив до нього, і показав її слід.

 - Ось бачиш, що виходить, Женю, - по-дружньому напоумлює Максимович. - Ну, нічого, ще раз тобі наука буде. Я зараз поставлю собак на слід і, думаю, ми її заберемо.

 Він сурмить у ріжок, гукаючи гінців. Першим з’явився Буян. Не добігши до нас кроків тридцять, натрапив на лисячий слід і заревів на повний голос. Негайно залилася збоку Флейта й пішла напереріз. Гін пішов у правий куток, де густі чагарники. Максимович, ще раз наказавши мені стояти на місці, рушив у тому напрямку. Гін усе більше віддалявся майже по прямій, а потім, ледве чутний, пішов у кутку лісу на великих колах. Іноді він затихав, узагалі сходив зі слуху, потім голоси знову наростали. Минуло не менш ніж сорок хвилин, поки до мене не докотилася гучна луна пострілу - Микола Максимович димняком ударив. Потім і гін затих. Ось і Максимович із трофеєм.

 Поки я розмірковував, що робити далі, проспівав ріжок - сигнал до збору. Зійшлися в умовленому місці, на центральній дорозі. Трофеї - зайця й невелику вохристу лисичку, повісили на сучки дерев. Перекусили, обмінялися враженнями. Максимович аж світиться від радості й гордості за своїх собачок, все їх нахвалює. А вони незворушно поруч сидять, пильно спостерігаючи, чи не кине хто кісточку або шматок хліба. Відпочили годинку, і ми з батьком знову пішли на свої місця, а Максимович, порскаючи, пішов із собаками піднімати інших зайців.

 І ось я знову під сосною і з нетерпінням чекаю гону, але в лісі стоїть тиша. Десь далеко на полі стукнув дуплет, потім одиночний постріл - і там мисливці шукають свою удачу. Сонце, пройшовши зеніт, уже почало спускатися до обрію, коли гончаки підняли зайця й гаряче погнали. Буян віддавав голос скупувато, але розмірено, а Флейта на високій ноті лила й лила захлинаючись, замовкаючи тільки на досить рідкісних сколах. Гін іде до Красного мосту, звертає праворуч, рухається вздовж насипу і знову бере правіше - заєць має пройти десь недалеко від мене. Міцно стискаю рушницю біля грудей, стріляю очима по боках, у роті пересохло. «Ай-ай-ай-ай» - усе ближче тиснуть гінці, а ось і сіра пляма замигтіло далеко серед сосен. Елегантним стрибком вимахнув на стежку русак, присів, поводячи вухами, і легко, трохи підкидаючи задні ноги, покотив до мене. Як заворожений, дивлюся на нього і вичікую, коли він наблизиться на точний постріл.

 Здається, пора... Підкидаю приклад у плече, але заєць, помітивши мій різкий рух, несподівано й так само стрімко скидається майже під прямим кутом уліво і вже миготить серед дерев. Намагаюся зловити його на мушку у просвітах, але заряд шроту усе-таки вліпив у сосну. Невезуха...

 У лісі замиготіли, наближаючись, строкате вбрання гінців. Жарко дихають роззявлені пащі, язики набік. Промчали до місця скидки вуханя. Крутнулися навколо, знову натекли на слід і погнали далі. Гін просунувся до узлісся, голоси відразу зазвучали значно слабше - пішли по полю на Русові сосни. Чи повернеться заєць назад? Якщо ні, то жодних надій на успіх у сьогоднішньому полюванні в мене не залишається. Короткий зимовий день уже минав, ліс мутнів, затягувався туманом, скоро і стріляти буде важко. Залишатися на місці вже безглуздо, треба виходити до поля. Слідами гончих виходжу на галявину.

 Під нею тягнеться наїжджена санна дорога. Глянув праворуч - стоїть на ній, кроків за двісті від мене, батько і махає мені рукою, показуючи на Русові сосни. Він теж, мабуть, сподівається на повернення русака. Ледве чутний гін іде вже в далеких соснах. Вони невеликі й заєць там навряд чи довго затримається. У хмарах ще відчувалося низьке сонце, ніжно і слабо забарвлюючи в золоті тони сніги зимового поля, що лежить переді мною. І раптом я помічаю на цій блідо-золотистій рівнині зайця, що біжить від лісу в мій бік. Він уже наближався до середини поля й ішов стрімко і легко. За мить із сосен вилетів смичок і залився по зрячому. Першим по сліду біжить Буян, трохи осторонь і позаду - Флейта. Усе голосніше, впевненіше і дзвінкіше звучать голоси, натискаючи вуханя, а він усе ближче і ближче наближається до мене. Заздалегідь піднімаю рушницю, трохи опускаю стволи, щоб не заважали дивитися, і чекаю. П'ятдесят, сорок кроків залишається... Вицілюю зайця під передні лапи і тисну на спуск. І як глибоко, фізично відчутно пронизала мене радість, коли слідом за пострілом вухань стрімголов полетів через голову і нерухомо застиг на вже потемнілому снігу. Пішов до нього, а тут і собачки набігли, і кожен як подяку отримав пазанок. Несу свій трофей у руках назустріч батькові. «Молодець, синку, - сказав він із теплом у голосі, - радію за тебе від душі».

 Виходимо на центральну лісову дорогу. Максимовича шукати не довелося - він сам поспішав до нас назустріч. Підійшовши і широко усміхаючись, привітав мене «з полем», а я в подробицях розповів йому про останній гін, не забувши щиро похвалити його вихованців. До машини ми пішли, коли за синіми крижаними хмарами ще слабо грала зоря, на снігу тремтіли лілові брижі, а в розривах хмар уже з'являлися і зникали великі зимові зірки.