Про культуру сокільництва

Микола Рудь

Грудень, 2019 рік

Наразі у країнах Європи мисливці з ловчими птахами (сокільники, і таких, уявіть, там досить) усе активніше борються за відділення мисливських угідь, призначених для сокільників, від угідь, де практикуються рушничні форми полювання.

У зв'язку із цим слід вказати на важливу обставину щодо культури полювання з ловчими птахами як історичного явища світового масштабу, що мало в усі часи в цивілізованому світі величезну кількість шанувальників. Соколине полювання серед усіх видів полювань визнане найекологічнішим і найнешкідливішим для природи, отже, і для людини. Самі ж сокільники, яких часто звинувачують у всіх смертних гріхах, - це переважно люди високої культури, освічені, екологічно обізнані, схильні до бережного ставлення до всього, що людина поєднує у своїй свідомості з таким поняттям, як природа рідного краю.

Наразі встановлено абсолютно точно, з наведенням вивірених статистичних даних, що під час утримання ловчих птахів людиною тривалість їх життя в багато разів довша, ніж в умовах вільного проживання. Одночасно із цим неодмінним сумним науковим фактом є і те, що хижих птахів у природі стає все менше й менше... Водночас ніхто й ніколи серед противників соколиного полювання не повідомляє про те, що зараз багато сокільників здатні організувати відтворення чистих ліній пернатих хижаків, яких використовують у сокільництві.

Водночас надзвичайно важливо, що саме сокільники, маючи досвід не тільки якісного утримання ловчих птахів, але і їх кваліфікованого розмноження, здатні забезпечувати випускання соколів у природу з метою поповнення та компенсації в такий спосіб тієї колосальної шкоди, якої завдало повсюдне застосування так званого дусту (ДДТ ) та інших «перемог» тоталітарного радянського ладу над природним середовищем проживання людини.

 Полювання з ловчим птахом - єдиний спосіб добування дичини, який дає змогу здійснювати його вилучення з довкілля без завдання природі будь-якої шкоди. Соколине полювання не створює стресу від пострілів іншим мешканцям біотопу, не засмічує природи продуктами пострілів, але найголовніше - не призводить до зловживань за кількістю відібраної із середовища дичини. Іншими словами, якщо навіть сокільників буде в угіддях в десятки разів більше, ніж рушничних мисливців, то вони фізично не здатні здійснити такого спустошливого впливу і завдати таких наслідків мисливським угіддям, як це було б, якби рушничних мисливців було в десятки разів менше. Треба також зазначити важливу й абсолютно беззаперечну істину: ніхто, крім сокольників, не зацікавлений у тому, щоб хижих птахів у природі було якомога більше, бо саме на них лежить основна функція природного відбору, який вони забезпечують для багатьох видів і який є найважливішим фактором еволюції, здатним упродовж найкоротших термінів відрегулювати багато важливих процесів і показників в екологічних нішах мисливських угідь будь-якого типу й ландшафту.

 Сучасна наука вже давно має докази того, що тривалість життя тетерев’ятника, малого яструба й усіх соколів в умовах домашнього утримання становить 18-20 років, а нерідко й більш ніж 24 роки і, цілком можливо, навіть більше. До такого віку у природі жоден, навіть найудачливіший, птах дожити не в змозі за жодних обставин через безліч негативних чинників. В умовах вільного проживання тривалість життя ловчих птахів у багато разів коротша, не кажучи вже про те, що великий відсоток їх гине в ювенальному віці, навіть не досягнувши статевої зрілості. Найважливіші й найсуттєвіші чинники короткого життя цих птахів - травми, хвороби, нерідко голод, поранення і, особливо, злочинна й бездумна стрілянина по хижих птахах, які в радянські часи вважалися шкідливими представниками пернатої фауни й повсюдно знищувалися єгерями та мисливцями. Сьогодні цей фактор у багатьох місцях і далі діє за інерцією.

 Фатальною закономірністю є та обставина, що дикий птах, який травмував хоча б одну з лап, що перешкоджає не тільки його зльоту, але й приземленню, не може мати позитивних перспектив для подальшого життя і, як правило, приречений. Зрозуміло, що в умовах кваліфікованого утримання сокільники турбуються про своїх вихованців, забезпечують їм діагностику, кваліфіковане лікування, а за необхідності роблять серйозні аналізи, операції, виконують усі необхідні процедури, купують будь-які медпрепарати, проводять кваліфіковані курси ін'єкцій із точним розрахунком дозувань і повторними аналізами. Це найважливіший фактор, який дає змогу суттєво продовжити ловчому птаху життя й підтримувати досить високий рівень його здоров'я.

 Дуже важливо й те, що багато любителів соколиного полювання намагаються розмножити своїх вихованців. Ця течія в середовищі сокільників набула широкого поширення в останні 50-60 років. Сприяло цьому те, що люди стали спілкуватися, об'єднуватися у клуби й активно обмінюватися досвідом, як утримання і дресури, так і набутими навичками у процесі розмноження своїх вихованців. Цікавим фактом є також те, що приручені беркути, за свідченнями казахських беркутчі, дуже довго жили в умовах активного полювання, а потім, перебуваючи ніби на пенсійному утриманні у беркутчі, доживали до 80 років, переходячи від батька до сина, онука й навіть до правнуків, що саме собою схоже на легенду. Відмовлятися від старого, немічного птаха й випускати його начебто «на волю», прирікаючи тим самим на голод, у степових народів вважалося неприпустимою ганьбою, тому жодним з авторитетних дослідників історії соколиного полювання таких фактів не зафіксовано.

 Однак ловчих птахів старшого віку все ж відпускали «на вільні хліби», але вже з метою дати їм можливість продовжити рід, «щоб не збідніла земля на пернатих годувальників». Випускалися лише птахи, здатні до розмноження, і тільки ті, які не втратили своїх мисливських якостей і здатності до добутливого полювання.

 У народів, котрі культивують полювання з беркутами, усі гнізда цих птахів належали родам, що контролювали певні території, урочища, а також родові мисливські угіддя. Узяти пташеня з гнізда без дозволу господарів угідь вважалося великим злочином. За такий вчинок могли покарати дуже суворо і, як правило, купівля пташеня беркута супроводжувалася змагальною участю в угоді лише тих претендентів, у кого були найавторитетніші, загальновизнані вчителі, які мали підтвердити свою участь у процесі навчання майбутнього беркутчі, а також подальшому винесенні і дресурі птаха.

 Водночас молоді, ще ненавчені беркути, яструби й соколи нерідко продавалися на щорічних ярмарках і базарах. Також придбати соколів можна було практично в усіх країнах Європи, зокрема і в Україні, про що свідчить відома картина Йозефа Брандта «Торг соколами».

 Також слід зазначити, що ця картина ілюструє саме наш, український ринок, який зобразив на своїй картині Йозеф Брандт, адже в Польщі сокільництво ніколи не було розвиненим у загальнонародній культурі, як це було в Україні-Русі. Про це свідчить і інша картина художника Шульца, на якій зображена сім'я сокільника із Криму, якого запросили до двору на проживання. Важливою візуальною ознакою є наявність на картині кримських собак, які у нас відомі під назвою кримок. Це красномовно свідчить, що в Польщі, державність якої зародилася у прибалтійських низовинах, соколиної культури не було. За інших обставин не було б необхідності запрошувати сокільника татарського походження із Криму. До речі, ніколи не було цієї культури і в московському улусі, де в умовах тайги просто неможливо було полювати з ловчими птахами, а платні «історики» лише приписали москалям цю культуру.