Під Новий рік

Володимир Саратов

Січень, 2020 рік

П'ятниця. Ранні грудневі сутінки, підморожує. О 16.50 із рюкзаками й рушницями сідаємо з батьком в автобус ГАЗ-63, виписаний для поїздки мисливського колективу КПІ. В автобусі нас уже чекає Едуард Вікентійович, товариш по службі батька. Від метро «Політехнічна» їдемо на вулицю Тургенєвську до Леоніда Андрійовича; там зібралися Володя «Подолянин» і Євген Іванович, військовий лікар у відставці (друзі Едуарда Вікентійовича). Потім заїжджаємо до Вікентійовичу додому. Він швидко переодягається, бере рушницю й рюкзак. Сюди, як домовлялися, підходить і Володя «Довгий». Біля мосту Патона на початку сьомої сідає Олександр Миколайович, наш мисливський голова. Ось майже вся команда у зборі. Бракує тільки братів Івановичів, але вони цього разу не їдуть.

Виїжджаємо з Києва. Радість очікування поїздки стала радістю зустрічі з друзями-мисливцями. Точаться жваві розмови. Я із захватом слухаю мисливські розповіді. Євген Іванович, який побачив різні полювання, розповідає про полювання в Білорусі на тетеревів узимку з під'їзду: «Їдеш на конячці в санях засніженою лісовою дорогою. Дивишся, попереду на березах сидить зграйка тетеревів або ж одинаки, мерзлі сережки клюють. Не поспішаючи під'їжджаєш на постріл. Бац! - і жовтохвостий косач падає у сніг. Підібрав здобич і далі шукати, де зграя опустилася, або ж інших тетеруків побачиш»...

Тягнеться вдалину дорога, однотонно гуде мотор, навіюючи дрімоту. Поступово шум голосів стихає. Але ось у світлі фар шосе перескочив заєць, викликавши загальний сплеск нового пожвавлення. О 22 годині з хвилинами заїжджаємо до голови районного відділення УТМР, відмічаємо ліцензію і за пів години в'їжджаємо у двір знайомого єгеря Василя Омеляновича. Тепла зустріч, рукостискання, недовга вечеря з розмовою і лягаємо спати. Цього разу ми з батьком узяли надувні матраци. Кладемо їх на підлогу, залазимо у спальники і відпочиваємо собі в теплі.

 Субота, підйом о 6.00. Ранок бадьорить: на вулиці ясно і мороз градусів 10. Перекушуємо на швидку руку за кухлем гарячого чаю й ідемо до діда Трохима Гордійовича - помічника Омельковича. Діди починають радитися, де краще починати, і вирішують рухати в ліс до «лікарні», це кілометрів за п'ять від села. Перший загін робимо у кварталі Дубки. Урочища багатьох лісових кварталів тут мають свої назви і, знаючи їх розташування, легко уявляти місцевість і обирати напрямок. Для мене ж у цих назвах таїлася ще і якась чарівна привабливість.

 З Омельковичем і Трохимом нас десятеро. Іти спочатку загоничами викликаюся я і Володя «Подолянин», Трохим із ​​нами провідником. Омелькович із бічної просіки заведе стрільців поперек кварталу і розставить їх у його середині, загнувши лінію з чотирьох номерів уздовж лісистого схилу. Сам стане останнім скраю. Ми ж, почекавши зазначені пів години, починаємо гін. Шуміти не треба, тому що сніжна кірка-наст хрумтить так, що чутно за метрів 100. Ідемо, лише іноді перегукуючись, щоб витримувати лінію між собою. Ліс навколо листяний, не старий. У ньому багато липи, граба, клена й дубів; стовбури дерев завтовшки з пів ліктя, трапляються й «ветерани» в обхват завтовшки. Тільки-но я пройшов кроків півтораста, як метрів за вісімдесят стронув трьох козуль. Бурими боками вони замиготіли у дрібному підрості; відразу пішли назад і вийшли із загону. Була ще пара кіз, яка пройшла через правий край перед очима в Омельковича, але поза пострілами.

 Зібравшись на просіці, збуджено обговорюємо першу облаву: що й до чого було не так. Діди, між тим, радяться: куди далі? Пропонують узяти заболочену низину за «лікарнею». Переходимо туди й охоплюємо загоном порослу рогозом із верболозом та молодими вільхами ділянку вздовж річки, спрямленої в канал завширшки метрів шість. Загін дуже важкий. Загоничам довелося пробиратися крізь густі трав'яні зарості, обходячи великі вербові кущі. Місце «звірине», але звіра ніхто не бачив, та його, схоже, тут сьогодні й не було. Тільки по льоду каналу тягнувся заячий слід і лисячий нариск, що оплив, а в снігу біля каналу темніли лунки старих слідів сікача, що ходив тут ще під час відлиги. Переміщаємося в урочище Березнякове. Там на галявину поряд із просікою завезли для підгодівлі машину жому й розклали на дві купи. Зі слідів видно, що сюди навідуються кабани, але звіра в цьому загоні ми не підняли. Наступний загін влаштовуємо на крутому лісистому схилі. Усередині облави, на ділянці з хвойними насадженнями, натрапляємо на вантажівку й сімох лісорубів. Вони вибірково проріджували молоді ялинки для передноворічного продажу. Проте далі, в густому грабовому молодняку, годувалася козуля. Зачаївшись, вона пішла потім проти гону.

 Коли загоничі вийшли на просіку до стрільців, діди стали розмірковувати, куди податися далі. У цей час підійшло троє місцевих мисливців, а з ними худий рябий собачка на кличку Піратка, який відчайдушно йде по кабану, як сказав Омелькович. Мисливці нарікали, що наст не дає змоги підійти до звіра. Ми мали намір далі взяти Каретник, але мисливці, яких ми зустріли, там уже були. Вирішуємо йти в напрямку села на край лісу біля долини. Прийшли туди, зробили загін - порожньо. Швидко згущаються сутінки; ліс негостинно насупився, холоднішає. Втомлені повертаємося, у село приходимо вже в повній темряві.

 У хаті Омельковича горить світло. Жінка його, Марія Григорівна, наливає всім в тарілки до країв гарячий, щойно зварений куліш. Вечеряємо. Омелькович розповідає, як два тижні тому він і Сергій, якого ми зустріли сьогодні, взяли на «промвідстрілі» двох кабанів; один заважив п'ять, а другий вісім пудів!

 Поговоривши про полювання, Василь Омелькович починає говорити про риболовлю. Полюванням він зайнявся тільки років десять тому, а до цього любив рибалити в озері біля села (озеро це вже висохло). Післязавтра збирається піти на ловлю в'юнів. Я розпитую докладніше. Омелькович розповідає: «У річці-каналі, біля якої ми сьогодні робили загін, водяться в'юни. Рубаєш лунку, опускаєш в неї «підхватку» (сачок із дрібними вічками на довгій ручці), захоплюєш нею мул із дна, а з ним і в'юнів витягуєш. Наловиш десь відро і додому. Жінка пирогів із в'юнами напече - смакота!».

 Недільний ранок. До Нового року залишається три дні, а сьогодні - останній день сезону полювання на копитних. Усі засмучені вчорашніми невдачами, але бадьоро починаємо полювання. Першим загоном беремо Герасимову гору - місце «кріпке», і там завжди тримається звір. Гора від основи метрів п'ятдесят заввишки, з ярами і стрімчастим південним схилом, уся поросла листяним лісом. Стою на номері перед високим кленом в обхват завтовшки. Розсіяне світло короткого зимового дня малює перед очима тільки темні стовбури дерев над білим снігом. Ліс мовчить. Неподалік верткий повзик, сизий із білим, снує на сусідньому дереві й обсипає шматочки кори, обстежуючи стовбур; кілька жовтогрудих білощоких синичок попискує навколо. Раптом бачу, не поспішаючи наближається заєць: стриб-стриб, стриб-стриб... і кроків за п’ятдесят - раз! і сів за деревом, тільки одне вухо видно. Від близької присутності дичини мене починає всього колотити. Чекаю, коли ж заєць поскаче. Тут віддалік майнув серед стовбурів хтось із загоничів, а заєць кинувся назад у загін. Загоничі бачили ще козулю, але на стрільців вона не пішла. На цій горі весь час виходить якось не так - складне місце і звір тут обережний, бувалий.

 Наступний загін робимо в урочищі Піски. Там на краю лісу, де сонце протопило сніг до зеленої травички, було багато жирувальних заячих слідів. Я навіть подумав, що тут точно стрельнемо вухатого, але жодного звіра ні загоничі, ні стрілки на диво не бачили. Омелькович із Трохимом почали радитися. Невдачі полювання їх розпалили, і вони завзято сперечаються. Зрештою вирішують: візьмемо Грабки.

 Стрільців Омелькович поставив кутом: трьох уздовж просіки, а чотирьох на правому краю загнув по яру. Гінців Трохим повів на кут стрілецької лінії. Першим від просіки в яру став мій батько, далі я й інші. Знову починається тривожне, мовчазне очікування на номері в загадковій лісовій тиші. Стою, напружено вловлюючи кожен навколишній звук. Приблизно за годину з’явилися загоничі. Після закінчення гону з'ясувалося, що на батька виходили дві кози й зупинилися перед ним серед підросту кроків за вісімдесят. Батько не стріляв у гущавині, чекаючи, що козулі підуть до мене, а вони постояли, прислухаючись, і поскакали назад у загін. Вітер тягнув на кіз, тож могли нас і відчути. Тут «загубилися» Леонід Андрійович і Володя «Довгий». Трохим їм не крикнув, коли почав гін, а ті все стояли й чекали сигналу. Нарешті пішли, але збилися з напрямку, і ми довго їх чекали, гукаючи і сурмлячи у стволи.

 Наближається вечір. Ще дві, від сили три облави й полюванню кінець, а результату все немає. Поспішаючи, робимо новий загін у Коянісі. Гінцями йдемо я і Володя «Довгий» (як загонич, який щойно проштрафився); посередині між нами - Омелькович. Ліс тут теж листяний із підростом із молодих лип і кленів. Де ростуть дуби - трапляються місця, колись пориті кабанами, які шукали жолуді. Три сойки неквапливо перелітають, сідаючи на розпушений сніг, вишукують і собі жолудь на поживу. У кущах помічаю овальну вм'ятину з аршин завдовжки - кабаняче лежання. Ми пройшли вже, напевно, половину кварталу. Гукаю Омельковича, втративши його з поля зору. Раптом із його боку гупають постріл, потім другий. Завмираю на місці сам не свій. Серце стукає так, що чутно аж у вухах. Десь поруч - звір! Минає із пів хвилини в тиші і трохи попереду вдаряє третій постріл. Відразу чую крик Володі «Довгого». Поспішаю на крик. Серед дерев на снігу лежить козуля, поруч - Володя й Омелькович. Бачу, як Омелькович відкриває рушницю, дістає набої і починає дудіти у стволи, подаючи сигнал про трофей. Володя сяє. Підійшовши, вітаю його. Він узяв великого козла з одним рогом. Другий ріг чи то зараз відламався під час падіння звіра, чи то козел його раніше скинув. Шукаємо у снігу: все місце навколо ретельно обнишпорили, але ріг так і не знайшли. Підтягуються інші мисливці. Починаються розпитування. Козуль була пара. Омелькович по них двічі вистрілив у підрості. Кози пішли праворуч повз Володю, і одним пострілом кроків із п’ятдесяти він кулею зрізав передового козла на всьому скаку (скільки рогів у козла було, не пам'ятає).

 Поки ще світло, вирішуємо обробити здобич на місці. Відокремивши на задніх ногах сухожилля від кістки, підвішуємо козла на міцну гілку. Володя знімає шкуру, патрає. Трохим йому допомагає і навчає, підказуючи й поправляючи. Деякі наші мисливці, стоячи поруч, вчаться, інші розмовляють, зібравшись осторонь. У кронах сусідніх дерев перелітає з писком зграйка різних синичок, із ними кочує строкатий дятел, простукуючи сухі стовбури й гілки...

 За годину ми вже ухаємося лісовою дорогою в бік села. Приходимо в єгерську хату вже в темряві. Починаються збори й підготовка до від'їзду. Господиня тимчасом готує вечерю. На столі з'являються нарізане скибочками сало, свіжа піджарка з козячої печінки, великий казан із гарячою вареною картоплею. Запашним ароматом розохочують апетит домашні соління: огірки, помідори й мочені яблучка в розписних глиняних мисках. Нарешті всі розсілися по місцях. Весело зашуміло застілля; виблискують очі на розчервонілих з морозу обличчях. Піднімається Олександр Миколайович, шум голосів затихає і звучить перший тост: «За полювання і вдале закриття сезону!».