Якось на Новий рік випав сніг

Петро Олійник

Січень, 2020 рік

Перша половина сезону на хутрового звіра минула на тлі затяжної мряки і дрібненького мокрого сніжку. Для нашого невеличкого колективу, який складався із чотирьох мисливців й одного собаки, негода не була непереборною перешкодою для полювання, хоча й суттєво його псувала. Ми вперто місили багно по угіддях, грілися на привалах горілкою та проклинали небесні катаклізми, плюючись від безсилля. Жодних особливих трофеїв нам не траплялося, хоча до смеркання все ж вдавалося «витоптати» кілька куцих зайчиків із пізніх виводків та одного-двох із них приторочити до рюкзаків.

І от перед самісіньким Новим роком, коли, здавалося, сезон уже був безнадійно зіпсований, сталося диво. Суботній ранок заблищав замерзлими калюжами, до обіду перші снігові пилинки посипалися з неба, а ввечері вже справжня поземка закрутила вихори над тротуарами, плутаючись між полами пальто. Усю ніч хурделиця викручувала гілля старій акації, що росла у дворі, усю ніч світовий конус вуличного ліхтаря, заповнений тисячами сніжинок, шалено смикався з боку в бік.

Мені не спалося. У голові миготіли сюжети давно прочитаних мисливських книг, пориви вітру шаруділи за вікном, ніби гортали їхні сторінки. Герої та події тих книг дивно змішувалися з людьми, що жили поряд зі мною. Так само змішувалися в одну дивовижну картину зображення загубленого серед засніжених гір Богемії рицарського замку, промерзлої хатинки в тайзі та холодного зимового степу, що виблискував на вранішньому сонці.

Зрештою будильник гучним, наполегливим сигналом розвіяв усі ці нічні примари. Швидко начепивши на себе мисливську амуніцію, я вискочив на вулицю й вирушив до приватного сектору нашого містечка, де на мене мали чекати Семен Олександрович, його брат Сан Санич, син Сашко та спанієль Кардан. Родинно-мисливський клан Калійніченків давно перетворив літню кухню батьківської хати на нашу постійну резиденцію, де ми збиралися перед і після полювання. Коли я зайшов у двір, світло в літній кухні вже горіло. Я підійшов ближче, похукав на замерзле скло і протер долонею відталу поверхню. Обличчя мисливців стали чіткішими, мені навіть здалося, що їхні розмови і сміх одразу додали в гучності. Семен Олександрович, Сан Санич і Сашко пили чай, Кардан лизькав із тарілочки приготовлене для кішок молоко. Раптом спанієль помітив у віконці моє обличчя. Не знаю, що йому привиділося, але голос кобель подав якось боязко – щось середнє між гавканням і скигленням. Наймолодший із мисливців вийшов надвір подивитися, що там так налякало собаку. Побачивши мене, він аж здригнувся від несподіванки, а потім зайшовся голосним сміхом, звиваючись усім тілом, задихаючись і ойкаючи.

- Ой не можу! Ой, Петре, ну ти даєш. Кардан мало не сказився з переляку. Саничу, тату, ідіть швидше, подивіться – цирк поїхав, а клоун залишився. Скажений Бетмен до нас прибився!

Вигляд я мав і справді дуже незвичайний. На мої плечі поверх одягу було накинуте пончо завдовжки до колін, зроблене зі шматка білого парашутного шовку. Легкий, але щільний шовк коливався від найменшого вітерцю, повністю видозмінюючи фігуру мисливця, роблячи її розпливчатою і майже непомітною. Я був дуже задоволений своєю екіпіровкою і навіть трішки нею пишався. Шкода, що не всі поділяли таку думку, і поки ми йшли за місто жарти щодо мого «нового образу» не припинялися.

Завірюха вщухла перед світанком, але вітер ще не зовсім стих. Навколишній світ дрімав у заціпенінні, лише верхівки високої трави на поверхні снігових наметів злегка тремтіли, ніби їм було холодно. По одному краю поля озимини, яке ми зібралися прочісувати, були прибрані городи, із протилежного боку виднілися виноградники й горіхова лісосмуга, а десь у далечині темнів старий черешневий сад. Семен Олександрович замріяно дивився на всю цю замерзлу красу.

- Багато я б зараз дав, щоб Кардан перетворився на гончака, - сказав він із якоюсь потаємною надією, - ото було б незабутнє полювання.

- То попросіть у Діда Мороза, - пожартував я, - сьогодні ж Новий рік.

Ми розтягнулися «підковою» по полю озимки, що широким клином розділяла виноградники та городи, і не поспішаючи рушили по першому скрипучому сніжку. Майже відразу навпроти наймолодшого із Калініченків піднявся заєць, щоправда, далекувато для точного, проте якраз для красивого пострілу. Сашко двічі поклав шріт під самий заячий хвіст, за звичкою «кинувши» стволи по вухах. Вухань, витягнувшись на довгих двометрових скачках, рвонув до виноградника, де Семен Олександрович разом із Карданом уже чекали його на краю широкого міжряддя. Русак не біг, а наче летів просто на мисливця із собакою, із кожною секундою дистанція між ними скорочувалася до критичної.

- Чого він тягне?.. – запитав невідомо кого Сан Санич. - Стріляти треба, піде звір до біса у бур’яни.

Ніби почувши брата, Семен Олександрович вистрілив. Заєць злегка просів на лівий бік, одразу втративши швидкість. Другий постріл шмагонув далеко позаду косоокого.

- Є! - вигукнув стрілець, радісно замахавши руками. – Пес його зараз піймає.

Русак уперто рухався в бік виноградника, хоча було видно, що його задні лапи не рухалися. Тим часом Семен Олександрович із Карданом узгоджували подальший порядок його добору. Коли сіра заяча спина блимала вже десь у міжряддях виноградних лоз, Кардан, отримавши важкого копняка від господаря, легким алюром вирушив-таки на перехоплення підранка. Здавалося, русак був остаточно втрачений.

Зібравшись біля місця, де заєць пірнув у виноградник, ми уважно роздивилися його слід. Відбиток лівої задньої лапи був частково викривлений, через кожні три-чотири метри на снігу лишалися краплини крові.

- Зрозуміло, - зробив висновок Сашко, - батя перебив зайцю лише один суглоб на самому кінчику лапи. Із такою раною він ще добряче побігає.

Я подивився на зніченого Семена Олександровича й озвучив запитання, вже поставлене поглядом:

- Може, підемо по сліду? Кардана все одно треба знайти.

Аж раптом у тому місці, де виноградник примикає до лісосмуги, почулася відповідь на моє запитання – віддалений гавкіт нашого пса. За пів хвилини гавкіт повторився, але вже, здалося, ближче. Потім знову, ще ближче. Ми здивовано перезирнулися, Семен Олександрович хитро усміхнувся.

- Хлопці, щоб я здох, Кардан зайця жене!

Надривне, майже істеричне цявкання наближалося. Сашко радісно потріпав мене за вухо.

- Чуєш, Петю, як заливається? Оце собака, такий собака – справжній гончак.

- Так, Сашо, не даремно класики говорили, що нема більшої радості для справжнього мисливця, ніж послухати музику гону.

Майже годину нам довелося слухати, як Кардан, то гавкаючи, то тявкаючи, шастав по винограднику. Змерзнувши від довгого стояння, ми почали бродити від номера до номера, поки знову не зібралися всі в одному місці. Сан Санич сердився:

- Чого він так жалібно скавчить? Може, його там зайці ловлять і б’ють?

- Тихо, тихо, - зашепотів Сашко, - здається, зараз у нас буде гість.

За якусь мить на широке міжряддя, що ділило виноградник на окремі квартали, вискочив змучений заєць. Біг русака вже не нагадував політ, це були незграбні ривки з перекиданнями й падіннями, що змінювалися спробами причаїтися під кущем. За підранком невідступно гнався наш пес. Кардан легко знаходив утікача по суцільному кров’яному сліду, але впіймати його ніяк не міг. Щойно від собачих зубів до заячої шиї залишалося два стрибки, русак, перевівши подих, ішов у новий відрив. Точний постріл Семена Олександровича поклав зайця за кілька метрів від дороги, що розділяла виноградник і поле з озиминою. Кардан із риком вчепився в шийні хребці здобичі й за секунду все було скінчено. Так наш спанієль неочікувано блиснув новою гранню свого трішки потьмянілого мисливського таланту - здібностями гончака.

Незвичайна мисливська удача зразу покращила наш настрій, він став якийсь гордовито-переможний із присмаком новорічної казковості. Зважаючи на таку подію, на найближчому тополиному пеньку був організований святковий і дуже урочистий обід. Ми добряче випили на честь успіхів нашого пса. Винуватець свята тимчасом розгублено слинив обрізані заячі лапки, не розуміючи, за що його позбавили улюбленої ковбаси.

Семен Олександрович проголосив шостий тост, довгий і заплутаний, наче на святі працівника сільського господарства.

- Я, - говорив задоволений власник пса, - щасливий у цей сонячний сніжний день привітати всіх вас, що зібрались у зв’язку з… у зв’язку з, - тут він трішки сконфузився, але ненадовго. – Із приводу дня успішного початку полювання нашого шанованого Кардана на посаді гончака. Що я хочу сказати! Я хочу сказати, що нехай ювіляр не завжди правий і не завжди правильно розуміє критику, зате сьогодні, на зло злостивцям, - тут виступаючий кинув зверхній погляд на брата, - врожайність дичини досягла 0,3-0,7 центнерів зайчатини з гектара. Я переконаний, що завдяки гордому голосу нашого іменинника і передовика вона перевищить минулі показники на 167%. Поздоровляю тебе й усіх вас, дорогі друзі, з днем народження нашого дорогого гончака. П’ю за його здоров’я.

Семен Олександрович одним махом осушив алюмінієву кружку і викинув її через голову в кущі. Я й Сашко не задумуючись зробили те саме, а Сан Санич, дивлячись на нас, лише покрутив пальцем біля скроні.

За пів години ми знов топтати «щасливу озимину», адже було б дурістю покидати місце, де нам так широко усміхнулася Фортуна. Ідучи на фланзі, я вдивлявся в далекі обриси покинутого черешневого саду, що темнів десь за каналом. Чого тільки не водилося в бур’янових хащах під могутніми кронами. Не лише лисиці, зайці, фазани та куріпки, а й навіть дикий вепр знаходив там собі прихисток. Принаймні, якщо вірити пасічнику діду Василю, то саме той вепр залишив рвану рану на грудях його собаки.

Так, поринувши у приємні думки, я дійшов до неширокого зрошувального каналу. Цей вимощений слизькими бетонними плитами канал був суттєвою перепоною для звіра, змушуючи його в пошуках зручного переходу сповільнити свій біг чи навіть зупинитися на якусь мить. Не раз доводилося мені стріляти в таких місцях зайців і навіть лисиць, варто було спробувати долю й цього разу. Я почав маскуватися під кущем, коли на краю виноградника з’явилася неймовірна істота – велетенський заєць розміром із невелику козулю. Добре розігнавшись, вухань потужно і граційно водночас стрибнув через канал. Схоже, робив він таке не вперше, але цього разу через сніг фокус не вдався. Стрибун не долетів до протилежного боку каналу й, відчайдушно чіпляючись кігтями за обмерзлий бетон та нагрібаючи власним задом сніговий бруствер, спустився до середини покатого жолоба. Треба було бачити всю красу цього травоїдного гіганта полів, садів і дачних ділянок. Своєю масивною головою і широкою спиною, хижим поглядом та загрозливим виглядом чотирьох довгих наче ікла кабана різців він скоріш нагадував якусь росомаху, а не русака. Таких екземплярів мені не доводилося бачити за всю мисливську практику, як згодом з’ясувалося, мої друзі також не зустрічали нічого подібного. Тож, думаю, не дивно, що наші подальші дії з добування такого видатного трофея потребували ретельного планування.

- Ну, як вуханя будемо брати? - запитав Семен Олександрович, обережно протоптуючи однією ногою сніг на краю канальського схилу. – Застрілим чи як?

У Сашка з’явилася неочікувана, як для його життєвих переконань, думка.

       - Стріляти в безпомічного зайця - це не благородно! Треба той, дати йому хоч невеликий шанс урятуватися.

       Семен Олександрович, вражений до глибини душі благородством сина, підтримав пропозицію:

       - Молодець, синку, бачу, моя кров б’є тобі в голову.

Мені Сашкові слова теж припали до душі.

       - Раз таке діло, - подав я свій голос, - давайте думати, як звірюгу нагору витягти.

Ідея надати косоокому шанс на втечу одразу не сподобалася Сан Саничу.

       - Не кров, щось інше в голови ваші б’є. Теж мені «Грінпіс» знайшовся. Може, будете його до весни тут підгодовувати, ім’я йому дасте?

       Коротка суперечка завершилася тріумфом істинного мисливського духу. Оцінивши, звісно приблизно, можливі напрямки втечі русака після звільнення, ми зійшлися на думці, що єдиний підходящий лаз – прохід через широку прогалину в заростах бур’яну й далі між кущами шипшини в бік старого черешневого саду. Куди ж іще?

- А якщо він, припустимо, буде хитрішим і побіжить не в сад, - ніяк не вгамовувався Сан Санич, - а назад у виноградник? От візьме, прорахує ваші дії та й зробить не так, як противник очікує. Після обманного маневру поверне ліворуч, далі вздовж каналу, через місток і шусть у міжряддя. Що тоді?..

- Не видумуй, Саничу, - кричали ми із Сашком навперебій, - він заєць, а не Наполеон якийсь. Наш план бездоганний, побіжить вухань як миленький, куди ми спланували.

Семен Олександрович коротко на нас цикнув, не відводячи погляду примружених очей від виноградника.

- Не піде він через місток назад у виноградник. А якщо й піде, то нікуди не дінеться, - тут Семен Олександрович ніжно потріпав Кардана за вухо, - у нас тепер гончак є.

Зробивши петлю на одному кінці стропи, якою Кардана раніше, ще коли він працював за спеціальністю підрушничного собаки, прив’язували до господаря, а другий її кінець пристебнувши до нашийника новоспеченого гончака, ми взялися за справу.

Сашко, як наймолодший та найдовший, узяв цей інструмент у руку й поліз рачки на самісінький край каналу. Після кількох спроб петля таки була накинута на голову русака, той навіть якось ненавмисне просунув через неї одну лапу, коли його тягли з каналу. Але на завершальному етапі рятувальної операції заєць, відчувши лапами надійне щеплення із землею, кинувся мені під ноги. Слідом за зайцем кинувся й пес. Від сильного ривка стропа вислизнула із задубілих пальців Семена Олександровича, й усе вмить змішалося в якийсь незбагненний клубок. Русак верещав своїм противним голосом, стрибав із боку в бік, Кардан ганявся за ним із шаленим гавканням, ми борсалися й перекидалися в снігу, намагаючись упіймати зв’язаних між собою тварин.

Можливо, того дня вищі сили були на його боці, можливо, я готовий допустити таке диво, він самостійно розробив детально план порятунку, можливо, чорт забирай, вухань розумів людську мову й підслухав наші теревені?! Не знаю. Але факт залишається фактом. Заєць доволі легко збив усіх нас докупи, примусивши ганятися за куцим хвостом, а потім звернув-таки ліворуч і, пройшовши красивим марш-кидком уздовж каналу, перескочив місток та й зник серед виноградників. За ним як прив’язаний (у буквальному сенсі) невідступно гнався Кардан. Щоправда, заради об’єктивності варто визнати, що фраза «гнався Кардан» дещо прикрашала ситуацію. Для спостерігача збоку гонитва більше була схожою на катання на санчатах. Заєць тягнув пса, а той намагався (на жаль, безуспішно) пригальмувати або хоча б об’їхати кущі, горбки й дерева, які траплялися на шляху.

- Дивись, Семене, куди він пішов! - кричав Сан Санич, тикаючи пальцем у бік виноградника, - у сад він піде, іншого шляху немає!

Семен Олександрович винним себе не вважав і нервував не менше за розшаленілого брата.

       - Ти б репетував голосніше, роззявив рота на всю округу, а раптом ліворуч вильне, через міст, у виноградник піде. Узяв видав йому все. Базікало.

Однак суперечка була нетривалою. Випустивши по кілька клубів праведної пари, старійшини притихли ще швидше, ніж спалахнули.

- Добре, не нервуйте, - сказав тоном примирення Семен Олександрович, - Кардан зайця все одно не відпустить далеко, - а потім із хитрою посмішкою додав, - навіть якщо й дуже сильно захоче.

Продовження полювання для кожного з нас склалося по-різному. Ми із Сашком швиденько пройшли наперед загону, я заліз на великий горіх на одному фланзі, він заліг під електричним стовпом на іншому. Сан Санич залишився стерегти місток, перекриваючи звірові відхід до саду, а Семен Олександрович став на слід.

Із висоти мого укриття дуже зручно було спостерігати в бінокль за всіма подальшими подіями. Я бачив, як один із Калініченків доїдав залишки обіду, другий курив і розмовляв по телефону, третій неспішно брів по снігу, розглядаючи сліди під ногами. Кардан із зайцем на очі не потрапляли. За деякий час метрів за триста від краю виноградника в небі застрекотав табун куріпок. Я оглянув місце, звідки могли злетіти птахи, й серед дальномірних рисок бінокля побачив, як заєць тягнув за собою вже добряче втомленого Кардана, а слідом за ними важким алюром гарцював Семен Олександрович. Тугий нашийник так здавив нашому гончаку горло, що його могутній бас переродився в потворне скавчання, у якому проступали істеричні інтонації. Бідолаха навіть не намагався використати свої зуби, і я зрозумів, чому, коли побачив, як пес відлетів не менше ніж на метр (скільки дозволяла мотузка) після удару могутніх задніх ніг русака, який вправно перекидався на спину в потрібний момент. Великі реп’яхи висіли на нещасному собаці, як ордена за взяття сніжних височин, довгі колючки акації були приколоті до хутра, наче нашивки за поранення.

На другому колі русак проволочив знесиленого гончака за сто метрів від мого номера. Семен Олександрович мав вигляд ненабагато кращий за свого вихованця.

- Кардане, Карданчику! – кричав він. - Дожени, задуши його, загризи цю сволоту! Бо я ще одного кола не витримаю.

Третє коло стало для нашого пса справжнім третім колом пекла. Він хрипів і задихався у власному нашийнику, не маючи можливості ні наздогнати зайця, ні кинути його до бісової матері. Далі не можна було тягти, я стрибнув і побіг на перехоплення. Помітивши мене, заєць кинувся до найближчого проходу в густому виноградному ряду. Від різкої зміни напряму руху тіло Кардана ковзнуло вбік і застрягло між кривими стволами старого «ркацителі». Мотузка натягнулася, мов струна, а русак, зробивши кілька відчайдушних ривків, зачаївся серед сплетіння виноградних лоз. Мені було нескладно підстрелити звірюгу, та я був упевнений, що помститися за муки нашого вихованця повинен третій учасник гону. Невдовзі Семен Олександрович приєднався до мене, ледь стоячи на ногах. Трохи віддихавшись, він підняв тремтячими руками рушницю й випалив справедливий дуплет по сірому зловмиснику. За мить абсолютно неушкоджений заєць вискочив із кущів зі шматком мотузки на шиї, легким рухом, наче почесавши за вухом, зняв той обривок, зухвало брикнув задніми ногами й зник у сутінках. Семен Олександрович знесилено сів на сніг…

Ми розклали багаття, зробили по кілька ковтків коньяку з моєї фляжки, а залишки влили просто в горло собаці. Я глянув на небо. Сузір’я Гончих Псів заплуталося у верхівці старого горіха, а сузір’я Зайця наче наполовину застрибнуло в темно-сині хмари.

- Навіть на небі косоокому щастить, - сказав я - он, дивіться, гончак у кущах, а заєць на волі.

Семен Олександрович подивився на небо, потів обережно взяв Кардана на руки і витер снігом рану на собачих грудях – дві широкі криваві борозни, залишені заячими кігтями.

- Петю, подивися, - він відвів собаче хутро вбік від рани, - ось вони - сліди від ікл кабана з черешневого саду.

- Нічого, Семене Олександровичу, - заспокоював я старшого товариша, - Кардан обов’язково виживе.

- Кардан то виживе, а от гончак у Кардані, схоже, помре назавжди.

У темряві почувся голос та скрипучі кроки Сашка. Підійшовши до багаття, він подивився навкруги й запитав:

- А де динозавр? Покажіть мені гігантського зайцедока, це чудо полів та городів.

Ми мовчали.

- Що, втік?.. Так треба було його бити, коли він у канаві пенька зображав! Не подумали ви головою, професіонали порепані.

Я не витримав такого нечуваного нахабства.

- Нагадую, витягнути зайця з каналу запропонував саме ти.

- А чого це ви мене, дурня молодого, слухаєтеся? Тут он які сільські інтелігенти, навіть сільські вчені, зібралися. І от на тобі – старший сантехник їх із правильної думки збив.

Я був готовий придушити нахабу, але тут приблудився холодний і голодний захисник мосту. Він нахилився до вогню, помацав заціпенілими пальцями яскраві язики полум’я.

- Сухарі догризаєте?

Сашко відділився від групи невдах і підійшов поближче до дядька.

- Уявляєш, вони того здоровенного зайця били сидячого впритул і все одно не прикінчили.

Сан Санич підкинув у вогонь принесений із собою клубок перекотиполя.

- Я бачив того хваленого гончака і його господаря, коли вже темніти почало, - сказав він, прикриваючи обличчя від сотень іскор, що злетіли в небо разом із клубками їдкого диму,- Сашо, повір мені, добре, що той заєць їх самих не прикінчив. Допоможи-но мені зняти рюкзак, я тут для вас усіх гостинець припас – від зайчика, так би мовити. Новий рік усе-таки.

У рюкзаку разом із залишками обіду лежала прихована пляшка горілки, яка тут же була випита за здоров’я нашого осоромленого гончака, за вправність зайця, за полювання, за старий черешневий сад, за Новий рік.

Дорогою додому ми радісно горланили веселі пісні, засніжені сади й виноградники акомпанували нашому хору тихим підвиванням завірюхи, а з неба нам підморгував усіма своїми зірочками вічний мисливець Оріон.

За два тижні спанієль знову почав бігати. Під кінець сезону до нього частково повернувся мисливський інстинкт, а на закритті полювання він навіть здалеку обгавкав зняту із зайця шкірку. На жаль, живих русаків Кардан остерігався до останніх своїх виходів у поле. Семена Олександровича дуже засмучувала така поведінка собаки, Сашка й Сан Санича - смішила, мене вона спонукала до пошуку «раціонального» пояснення та методів виправлення. Хай там як, ми й донині часто згадуємо те новорічне полювання, під час якого наш звичайний спанієль на один день дивовижно перетворився на незвичайного гончака.