Про політику ні слова

Олександр Пономаренко

Січень, 2020 рік

 

Я люблю зустрічатися з ним, і ловлю себе на думці, що без таких зустрічей мені чогось бракуватиме або навіть більше: я вважатиму себе ніби обікраденим.

Цього року ми зустрілися знову. Ми – це я й Іван. Довго сиділи й розмовляли: про риболовлю, гриби, полювання. Іван більше говорить, а я слухаю, бо він цікаво розповідає. Родом він із Чернігівщини, де, як він говорить, рай для мисливців, рибалок і… браконьєрів.

- Ти не думай, - говорив він, - що браконьєри – це обов`язково злочинці, бо як же людині виживати, коли в селі немає роботи. – Мені, вважай, поталанило, що одружився тут, біля столиці, де, навіть не маючи професії, можна влаштуватися, якщо, звісно, не ледачий. А знаєш, скільки таких браконьєрів у нас давно раків годують? Підуть із сіткою й не вертаються, і жодна поліція їх не шукає: або вб’ють, або втоплять, бо там у нас усе навколо уже також приватне. Скільки трупів, обгризених сомами, спливає на Десні, коли теплішає й лід ламається. Тому, по-чесному, я трохи попромишляв на приватних ставках, а потім відмовився, хоч і не з лякливих: можна і на сушених білих грибах якусь копійку мати чи на ягодах.

Іван справді не з лякливих, бо побував в Афганістані, але щоразу, коли зустрічаємося, він говорить:

- Давай про політику ні слова, бо там стільки бруду…

Іванова дружина – директорка школи. На будівлі школи висять меморіальні дошки з фотографіями тих випускників, які не повернулися з Афганістану. Якось після уроків до дружини в кабінет зайшов якийсь чоловік і спитав, чому й досі на будівлі школи фотографії загарбників. Коли дружина розповіла про це за вечерею, він порожню миску з-під борщу так швиргонув у двері, що та розбилася на друзки і, з гнівом глянувши на дружину, сказав:

 -Чому ти мені не подзвонила? Я б…

Дружина й не рада вже була, що розказала.

...Отак ми сиділи на сухій траві під молодими сосонками 2 листопада – на відкриття полювання на зайця. Рушниці були в чохлах, бо, походивши години зо дві, зайця ми так і не побачили.

- Зайців тут у вас як кіт наплакав, але не в них щастя, - сказав тоді Іван. - Давай наступної суботи знову зустрінемося, тільки про політику ні слова, і цього разу, щоб розмова «клеїлася», уже я щось візьму.

Отак міркуючи дивлюся у вікно: першого снігу, на якому видно заячий слід , мабуть, так і не буде, але то байдуже, бо головне – зустрітися з Іваном і поговорити, а він цікаво розповідає, і без його розповідей мені чогось бракуватиме.