Майбутнє нашого мисливства в розведенні дичини

Сергій Андросюк, «Всеукраїнська мисливська спілка», Тетяна Теличко, «Асоціація користувачів МРГ»

Лютий, 2020 рік

Порівнюючи чисельність мисливської фауни в угіддях України і країн Європи, цікавим видається аналіз причин такої значущої різниці. Чому на території Польщі обліковується більше ніж 1,2 млн основних видів копитних (кабан, козуля, олень), а на території України – лише 0,2 млн. Так, у мисливських угіддях Польщі було обліковано понад 900 тис. особин козулі європейської (400 особин на 1 тис. га), а в Україні лише 160 тис. (4 особини на 1 тис. га). Чому в Угорщині нарахували 105 тис. диких кабанів (13 особин на 1 тис. га), а в Україні – лише 30 тис. (0,8 особин на 1 тис. га).

До стрімкого скорочення мисливської фауни призводить низка загальновідомих факторів. Браконьєрство, яке за своїми масштабами в Україні перевищує рівень офіційно добутих тварин як мінімум удвічі, в Європі майже викорінене, бо значно жорсткіше контролюється. Скорочення середовищ перебування диких тварин через втручання людини в природу – вирубування лісів, розорювання земель, осушення водно-болотних угідь, застосування важких пестицидів.

Країни Європи активно працюють над штучним розведенням диких тварин і відновленням середовищ їх перебування, намагаючись компенсувати вплив людини на дику природу. Це дає змогу не лише збагатити мисливську фауну, а й задовольнити мисливський попит на результативне полювання. Розведення і випуск дичини у природу відкриває можливість і для довшого сезону полювання. Наприклад, у багатьох європейських країнах полювання на кабана дозволене цілий рік. Наведемо кілька прикладів того, які можливості для розвитку мисливства відкриває вольєрне господарство.

У Словаччині вольєрне господарство є розповсюдженою практикою. Полювання у вольєрі дає змогу добути бажаний трофей тим мисливцям, які не мають часу на вистежування звіра й можуть дозволити собі присвятити полюванню лише кілька днів на рік. Господарству за рік воно може приносити десятки тисяч євро, які вкладають у збереження, відтворення диких тварин і підтримку середовищ їх перебування.

Наприклад, за 70 км від столиці Словаччини на гірських схилах збереглися такі види копитних тварин, як благородні олені, лані та муфлони. Наприкінці 1990-х на основі їхнього поголів’я вирішили започаткувати мисливський бізнес і організували мисливський вольєр «Балунки». За два десятиліття чисельність згаданих видів копитних збільшили у 2-8 разів, і цей вольєр став одним із провідних мисливських господарств країни, де розводять дичину. Мисливствознавці вольєру були впевнені, що найважливішим показником благополуччя популяції є генетична чистота, тому закупляли тварин у найкращих господарствах Європи. Селекційна робота, яка включала довготривале дослідження трофеїв, була відзначена WWF. Як результат – третина тварин, які щорічно має бути відстріляно мисливцями, є трофейними особинами, а полювання дає основну частину доходів вольєру. До речі, ці кошти господарство скеровує не лише на розведення тварин, а й на забезпечення природних умов їх проживання – проводяться заходи з догляду за лісом, налагоджено охорону, лісовідновлення й навіть лісомеліорацію.

Успішним прикладом наслідування досвіду Європи можна назвати Білорусь. Тут вольєрне господарство намагаються розвивати, враховуючи менталітет місцевих мисливців. Зокрема, у відомому господарстві «Красный Бор» площа мисливського вольєра становить аж 1386 га. Велика площа вольєра дає змогу гарантувати наявність трофея, зокрема й нетипового для цього регіону, майже не відчувати відмінності від типового полювання в неогородженій місцевості. Білоруські спеціалісти запевняють, що вольєр – це можливість примножити дику фауну за короткий проміжок часу і з залученням незначної чисельності штатних працівників. Розвиток вольєрного господарства дав змогу країні розвивати й полювання з луком.

В Іспанії вольєрне господарство розглядають як перший крок на шляху до належного управління мисливським господарством. За деякими даними, Іспанія є європейським лідером за темпами огороджування земель для розвитку господарств, де вирощують велику дичину. Історично зводити паркани місцеві землевласники почали задля мінімізації шкоди, котрої копитні тварини завдавали орним землям. Але з часом такі паркани стали запорукою запобігання неконтрольованим міграціям диких тварин і зменшення браконьєрства. По-перше, згідно з іспанським законодавством, кожен може добути й залишити собі дику тварину, що вийшла за межі приватного землеволодіння, а для землевласника це означає фінансові втрати. По-друге, саме власник такого приватного господарства відповідальний за нещасні випадки, які стаються через диких тварин (аварії). Окрім того, вольєрне господарство дає змогу зберігати природні середовища перебування диких тварин і підвищувати їхню якість.

Сьогодні такі господарства в Іспанії використовуються з різною метою – хтось прагне збільшити чисельність копитних тварин і заробляти на продажі полювання на них, хтось, навпаки, так зменшує щільність поголів’я для покращення трофейних якостей диких тварин. Тут є невеличкі вольєрні господарства, де місцеві органи влади реалізують ліцензії за невелику платню, і великі приватні господарства, що орієнтуються на заможних мисливців.

Варто зазначити, що європейські колеги акцентують не лише на напіввільному розведенні великої дичини, але й дрібної. Так, Великобританія для задоволення мисливського попиту щорічно випускає в дику природу приблизно 43 млн фазанів. Зусилля місцевих «мисливських фермерів» підтримує і держава, яка надає їм субсидії. Значну увагу європейці приділяють і штучному розведенню крижня, хоча він і вважається найчисленнішим видом качок у світі. Щороку в ЄС випускають у дику природу понад 3 млн каченят, вирощених у розплідниках.

Реагують європейські мисливці і на стрімке скорочення популяції зайця-русака, що відбувалося в 1960-1970 рр. на континенті. Наприклад, у Франції була заснована Федерація зайцеводів, члени котрої утримують у розплідниках 120 000 зайців. Аналогічна асоціація є й у Чехії. Її завдання – не лише вирощування молодняка для подальшого розселення, а й підтримка зусиль мисливців із відновлення популяції вуханя. Зокрема для мисливських колективів влаштовують семінари з розведення зайців, а держава надає субсидії тим, хто випускає їх у дику природу.

На сьогодні в Україні є майже 1200 мисливських господарств і лише трохи більше ніж 200 розплідників диких тварин. У них станом на 2018 рік утримувалось 3200 копитних тварин, 15 700 пернатих і 25 хутрових тварин. Це можна назвати тільки підґрунтям для старту розведення дичини в Україні. Щоб воно активно розвивалось, нам бракує законодавчої бази, щоб прибрати наявні перепони та відкрити нові можливості користувачам мисливських угідь. Необхідним є і надання державної підтримки, бо будівництво вольєрів зазвичай є непід’ємним із фінансового погляду тягарем. А також зміна нашого менталітету: від зневажливого ставлення до тих господарств, які огороджують значні території для будівництва вольєрів, і до тих мисливців, які виступають за полювання у вольєрах, до поваги до людей, які сприяють відновленню тваринного світу. Ми готові до співпраці з усіма, хто зацікавлений у розвитку вітчизняної мисливської галузі загалом і вольєрного господарства зокрема, тож давайте спільно працювати над створенням умов для викорінення перепон, що цьому розвитку заважають.