Щоденник одного сезону

Олена Халмоши

Березень, 2020 рік

Сьогодні вихідний. Прекрасний зимовий ранок. Я визирнула у вікно і зрозуміла, що день буде ясним і тихим. Хоча, як правило, більшу частину останнього зимового місяця дмуть холодні вітри. Не дарма у нас в Україні його називають лютим. Погода підходить для полювання, але я нікуди не збираюся, тому що сезон полювання на хутрового звіра закінчився. Мої хорти лежать спокійно на своїх місцях. Мед вилизує свої лапи, що загоюються після травм. Блєск і Звєзда лежали, згорнувшись калачиками на старому дитячому ліжечку. Усі хорти люблять спати на м'якому й вище від підлоги. Собаки дрімають, лише зрідка посмикуючи лапами або повискуючи уві сні. Напевно, їм сниться полювання. Але варто мені взяти рюкзак або мисливську куртку, вони відразу зіскакують зі своїх місць і в домі здіймається радісний вереск. Але ні, я цього не робитиму. Краще я сяду й напишу про свої враження від походів у поле з моїми чотирилапими мисливцями.

Цього сезону в мене в риску було три собаки: Мед - однорічна сука грейхаунд, Блєск і Звєзда - хорті по третій осені. До кінця сезону полювання в роботі лишився тільки Блєск. Тільки йому вдалося уникнути поранень. Хоча я намагалася, щоб на полюванні ніхто серйозно не постраждав, і виходила в поле тільки в гарну для цькування звірів погоду. Коли вдарили морози, чекала, щоб випав сніг, який досить вкриє мерзлу землю. Стрибання по мерзлому ґрунту травмує лапи. Ця проблема переважно стосується грейхаундів із їхнім палким характером і крихким кістяком при потужній мускулатурі. Але «по ножах», коли сніг взявся крижаною кіркою, з жодним хортом не варто полювати.

До цього сезону я вирішила підготувати собак серйозно. З огляду на життєві обставини в мене було більше вільного часу. Ще від початку вересня майже щодня ми робили ранкові пробіжки за місто. Поки я в тіні лісопосадки виконувала розминкові вправи, собаки з юнацьким азартом ганяли одне за одним по краю скошеної багатолітки, ще мокрої від ранкової роси. Так у грі вони набували фізичної форми, необхідної для майбутніх перегонів за звіром. Іншого способу дати їм активну роботу (кінь, машина або механічний заєць) у мене не було.

Першого русака ми підняли лише на початку листопада. За щасливою випадковістю заєць вискочив з-під самого носа Мед. Вона в цей час від нудьги ганяла колами по озимому полі. Від подиву Мед відступила трохи назад, але миттєво зрозуміла своє завдання, і поки хортяки заклалися за звіром, вона вже збила його угонкою і відразу підхопила зайця. Інші хорти тільки вчепилися в уже спійманого звіра і задавили. Усього скакання не більш як 50 м. Рідкісне везіння для першопольного собаки. Зазвичай доводиться притравлювати молодь, а деякі не відразу розуміють, куди бігти.

За тиждень знову на озимому полі з-під моїх ніг вискочив великий русак. Собаки були від зайця метрів за 30-40. Вони старанно нишпорили, Блєск і Звєзда висліджували, намагаючись знайти звіра, але, як зазвичай буває восени, заєць лежав щільно і пропустив собак.

Мед, як тільки помітила зайця, стрімко вирвалася вперед. І вік, і породна належність давали їй фору перед Блєском і Звєздою. Миттєво вона ставить зайця назад вухами, але, промахнувшись, сама летить сторчголов. Поки вона справляється, Звєзда робить угонку. Тут знову підбігає Мед і бере звіра. Чудовий початок! Як правило, першому пійманню в сезоні передує 5-10 скачок, коли заєць тікає від собак після кількох угонок чи й узагалі без угонок. Борзятники кажуть - протравили. А тут постійно щастить – удруге поспіль ми зацькували зайця.

Але удача завжди чергується з невдачею. На черговій прогулянці Мед серйозно поранилася, через що на два тижні вибула з ладу. Наступний вихід в поле ми зробили тільки із двома хортими. Пройшовши майже до кінця невеликого озимого поля, я помітила, що собаки активно принюхуються, і вирішила уважніше обстежити це місце. І небезрезультатно. Цього разу я побачила зайця просто на лежанці метрів із 7-8. А собаки отрискали від мене метрів на 40-50. Довелося голосно атукнуть, щоб привернути увагу хортів і побудити русака. Але ж їм і довелося попрацювати. Прибулого зайця легко наздогнати, але на угонках він такий верткий, що часом утікає від зграї хортів після двох десятків угонок, вимотавши їх своїми маневрами. То стрибає убік перед самим щипцем ловця, то поскаче у зворотному напрямку буквально через лави отетерілих собак, то просто сяде на місці, а пси пробіжать повз. Нашого русака Блєск дістав уже на третій дистанції, але тільки після п'ятої угонки Звєзда вивернулася взяти втікача.

Не стану описувати, скільки виходів закінчилися тільки милуванням природи, оскільки ми просто не знайшли і не змогли підняти звіра. Хоча і такі походи по рідному краю, особливо в гарну погоду, дарували нам чимале задоволення.

Нарешті, нам вдалося побудити зайця. І знову на озимині, і знову досить близько, але це був міцний горішок. Цього разу зграя моя була в повному складі, але всі розбрелися по полю. Найближчим, буквально метрів за 15, виявився Блєск, який загальмувався на нічних набродах звіра, ось і виколупав його. Він же і зробив першу угонку, однак ловець він слабкий, і заєць скотився на розкислу ріллю. Тут уже було важче. Мед зробила пару угонок, за нею вдарив Блєск. Поки вони справлялися, Звєзда, що трохи відстала, уже передбачила наміри зайця й полетіла до посадки. Їй вдається підмайстрити, тож біля краю лісосмуги вона опиняється майже на квітці у русака. Завдяки цьому переслідування триває.

«Ех, коня мені, коня!» — думала я, оскільке подальшого цькування мені не було видно. Поки я виповзла з поля і перейшла через посадку, радісні Мед із Блєском уже бігли мені назустріч ґрунтівкою. «Утік», — майнула думка. Адже частенько, ставши на дорогу, заєць відростає від хортів як від стоячих, та ще й після ріллі. Але де ж Звєзда? А вона за горбом, метрів за 100, чекає нас біля здобичі, інакше, як би ми знайшли те, що вже зловили?

Після відлиги - знову мороз, знову сніг і знову відлига. І все це за лічені дні. На наступне полювання ми вийшли по снігу ще досить глибокому, але вологому, а під ним - мерзла земля. Я відчувала, що не варто брати Мед у таку погоду. Але вона так просилася, що я взяла її із собою, вирішивши для себе, що не буду спускати її зі зграї. Але ось ми пройшли одне, друге поле - свіжих слідів немає. Думаю: «Нехай побігає сучка, розімне м'язи». Однак закон падаючого бутерброда діє чітко. Пройшовши вузьку смужку озимини, я вирішила перевірити невеликий острівець із чагарником і травами посеред дрібно розораного поля. Там частенько лягав заєць. Як магнітом мене туди потягло. А він узяв і вискочив, та не пішов на багаторічні трави, що були за ріллею, а покотив із цієї злощасної ріллі завширшки 100 метрів. Мед усю роботу на цих 100 метрах і зробила, хоч підйом був не менш як 30 м. Ударила раз, другий, а Блєск, що завжди поступався їй у жвавості, якраз у неї і влетів, не встигнувши ухилитися від угонки. Поки ці двоє справлялися, Звєзда кілька разів угнала зайця. І все-таки Мед заловила русака, але, як з'ясувалося, уже зі зламаними пальцями. Ось така ціна трофея. Вона тільки за кілька секунд після того, як задавила зайця, відчула біль.

І ось знову випало трохи снігу, але пройшовши вже пристойну відстань, ми заячих слідів так і не виявили. Попався свіжий лисячий слід. Зазвичай я на них не звертала уваги, лисиця дуже рідко зустрічається мені у приміських угіддях, хоча балки рясніють лисячими норами. Але що я бачу на горизонті? Невже лисиця? До неї метрів 400-500. Іде собі, не поспішаючи. Я жестом підізвала до себе Блєска. Він у мене по красному звіру головний. Першу лисицю взяв у півтора року без попередніх притравлювань. Повертаюся, а лисиць уже дві, і вони нас помітили, але не надто поспішають. Судячи з усього, «закохана пара». Звірі завмерли, а нерухому ціль собаці важко помітити. Я піднімаю Блєска на задніх лапах і намагаюся показати йому звірів. Але його відволікають граки, яких ціла зграя під посадкою, і вони постійно перелітають із місця на місце. Нарешті, лисиці заворушилися, і Блєск їх помітив. Я відпускаю його. А лисиці в цей час дрібними перебіжками пересуваються вздовж горизонту в бік посадки. Варто їм змінити напрямок - і вони зникнуть за видноколом. Тоді все пропало.

Коли відстань до лисиць скоротилася майже вдвічі, Блєск і Звєзда пішли на повну силу. І звірі помчали щодуху, але було вже пізно. Хорти їх майже наздогнали. Знову я пошкодувала, що немає в мене коня, тому що все цькування зникла за горизонтом. Поки я добігла до місця, де собачі і лисячі сліди зливаються в одну доріжку, метрів за 300 попереду я побачила лисицю, яка втікала від посадки і саме зупинилася й озирається. Побачивши мене, вона дала драла. А з посадки у цей час лунав дикий крик. У голові промайнули страшні здогади, але краще все перевірити... Я побігла по собачому сліду міжряддям посадки, щоб не промахнутися. Другий лисячий слід тягнувся паралельно лісосмузі майже до самого місця піймання. Для мене залишилося загадкою, супроводжувала супутниця свого судженого чи теж рятувалася втечею в надії возз'єднатися з ним.

А задушеним виявився великий лисовин. Кричала ж Звєзда, яка дістала хватку в щипець. Мабуть, Блєск, тримав звіра за місцем, на мить відпустив його, а Звєзда, яка тягнула лисицю за задні лапи, і постраждала. Лис ще й сухожилля на передній її лапі перекусив. Тож дісталося їй за неприємистість. Блєск ж відбувся подряпинами. Хоча і був весь у чужій крові. Ці грейхаунди – неймовірно жадібні хорти, за що й розплачуються. Інстинкту самозбереження в них немає.

На цьому наші полювання в сезоні закінчилися. Хотіли ми ще походити по лисиці, але от біда - чергова відлига перетворила сніг на лід, який провалюється під ногами і ріже лапи навіть під час ходьби, а скакання в таких умовах взагалі небезпечне. Морози тримали це все незмінним майже до середини березня, коли вже не може бути мови про цькування звіра.

От і сидимо ми тепер удома, і згадуємо приємні миті сезону полювання, що минув.