Розставання з тайгою

Анатолій Сухарєв

Березень, 2020 рік

Розвалилася величезна країна, і я летів додому в Україну. Потрібно було вирішувати питання із громадянством, із квартирою і низку інших. Раніше я думав, вирішу всі справи і прилечу назад у Якутію, тим більше, що вже побудував собі житло в селищі геологів. Місця там чудові, вони підкорили моє серце.

Але в тайзі ситуація стала загострюватися. Виникали конфлікти між місцевим населенням і мисливцями-промисловиками. Місцеві почали грабувати й палити наші хати в мисливських угіддях. Забирали все: продукти, речі й навіть залізні грубки. І не тому, що їм це було потрібно, а для того, щоб ми пішли. У мене спалили одну палатку з речами. На одній хаті забрали всі продукти з лабазів, а на коробці від машинки для стрижки волосся, яку теж забрали, написали олівцем: «Іди, вб'ємо». Звісно, не всі місцеві так поводилися. Але такі настрої були, і я вирішив, що це мій останній мисливський сезон у тайзі.

Грудень місяць, я виходив із тайги. Восени в мисливські угіддя мене закинули вертольотом. Товариш поїхав назовсім і віддав мені свої угіддя. Вони були багаті на звіра, добротні хати, прорубані путики. У його угіддях я зорієнтувався швидко. По-перше, він мені віддав кальку карти з нанесеними на ній путиками. А по-друге, він розповів, як виходити додому через інші угіддя. По річках Чароводокан, Чара до річки Токко. Розповів, де стоять хати, щоб я зміг переночувати в дорозі.

І ось я йшов уже третю добу. Утома брала своє, під вечір на річці Чара я вийшов до місця, де мала бути хата для ночівлі. Але як я її не шукав – не знайшов. Господар цих угідь цього року не полював і, звісно, жодної лижні, жодних слідів не було. Я йшов по льоду річки і не знав, де його путик. За прикметами, з розповіді товариша, за місцем на карті десь має бути тут, але всі мої пошуки були безрезультатними. Настала ніч, зійшов місяць. Мороз міцнішав, уже згодом я дізнався, що було тоді нижче -40 ℃. Вирішив іти вночі далі по льоду річки Чара до річки Токко. Там стояла мисливсько-рибальська база, де можна було заночувати й рухатися далі. А якщо пощастить, то з кимось із мисливців дістатися до селища на мотонартах. Якщо транспорту не було, то кілометрів 60 до селища я долав за дві доби з однією проміжною ночівлею.

Вирішив підкріпитися перед дорогою чайком. На острові посеред річки повно сухого хмизу, знесеного повінню. Утрамбував сніг, розпалив вогнище. Попив чаю з галетою. Поділився з Тоболом і знову в дорогу. Яскравий місяць освітлював мені шлях. До бази за картою залишалося кілометрів 12. У якийсь момент у тиші ночі я почув незрозумілий шум. Озирнувшись назад, із жахом побачив чорний слід від моєї лижні – це йшов полій. Лижі продавлювали сніг до води, яка текла по льоду річки. Це біда. Полій – це коли сильний мороз переморожує на всю глибину мілководну, але швидку річку. Вода шукає вихід і виходить поверх льоду. Лижі в мене підбиті камусом, вода на камусі відразу ж замерзає. Іти не можна, треба бігом рятуватися від криги. Я побіг до правого берега, він був вищим за лівий, там можна врятуватися. Біля берега вже біг струмок. Через різницю температур від струмка піднімався пар. У мене на ногах ічиги з лосиного камуса, і, якщо швидко перебігти струмок, не встигнуть промокнути. Ічиги – це взуття з камуса лося, просоченого димом модрини. Смола разом із димом потрапляє на шкіру і робить її водовідштовхувальною.

Ось і берег. Потрібно терміново розводити багаття! Для того, щоб підготувати ночівлю в тайзі в лютий мороз, потрібна мінімум година часу. Година часу для підготовки багаття й місця для ночівлі. У мене цієї години не було. Сподобалося мені місце під лапатою ялиною. Почав швидко збирати сушняк для багаття. Потім рубав модрини. Для гарного багаття потрібні дерева діаметром не менш ніж 20 см і не тільки сухі, але й сирі. Наламав лапника для лежання. Лижі встромив задниками у сніг недалеко від багаття, нехай камус сушиться. Хотів Тобола покласти ззаду, щоб грів спину, але йому це не сподобалося. Він ліг у сніг біля багаття, накривши ніс хвостом. Нарешті від багаття пішов жар. Та такий, що коли лежу обличчям до багаття, то чую запах паленого сукна мого мисливського костюма. А спину в цей час вигинає від холоду. Коли лежу спиною до вогню, руки тримаю позаду, щоб відчути вчасно жар і не згоріти. Періодично провалююся в сон, коли не сплю - кип'ячу чай, п'ю гаряче. Але після ночі все одно буде світанок, і він у мене настав. Червоне сонце на сході освітило тайгу.

Лижі були вже сухими, озирнувшись, я пішов по льоду струмка, який тік паралельно річці. В очі мені ніби насипали піску, а спину вигинало від морозу. Пізніше я дізнався, що того ранку було -44 ℃. Оскільки частину шляху я вже пройшов уночі, то досить швидко досяг місця, де Чара під гострим кутом впадала в річку Токко. Посеред цього гострого кута був острів, який відділяв Чару від Токко. У місці злиття річок довгою смугою йшла промоїна, місцями з’єднана спайками льоду. Вражаюче, але навіть у такий мороз на швидких північних річках бувають промоїни! Цьому явищу є кілька пояснень. По-перше, дуже швидка течія, прижими. Це коли на крутому вигині швидка течія ріки б'є просто у скелю і джерела. Я зупинився, роздумуючи, що робити. Промоїни йшли дуже далеко за течією, але між ними були спайки льоду. Я вибрав одну, як мені здалося, найміцнішу. Відійшов назад, зняв із ніг юкси – кріплення лиж із сиром'ятної шкіри. Так мене навчали досвідчені тайговики. Розігнався, з’єднав лижі, як під спуску з гори, і в'їхав на тонкий лід. Усе сталося миттєво. Провалююся під лід і виринаю метрів за п'ятнадцять нижче за течією. Але вже без лиж, рукавиць і шапки. Потужна течія тримає мене паралельно до льоду. Намагаюся якось вилізти на лід, але він ламається і мене знову тягне під лід.

Підбіг Тобол. Як він відчув біду, не знаю. Собака в тайзі не йде поруч із мисливцем, він нишпорить весь час у пошуках звіра. Ну, думаю, якщо візьму Тобола за лапу, пропаде і він. Нехай живе. Маю зауважити, що краєвид із ополонки дуже відрізняється від того, що ти бачиш, ідучи на лижах. Сопки здаються крутішими, а дерева вищими. Весь час намагаюся обережно вилізти на лід, але він мене не тримає. І раптом помічаю щось біле у воді ліворуч від мене. Пощастило! Це моя лижа. Вона зачепилася кріпленням за гостру кромку льоду під водою. Аналізуючи потім ситуацію, я зрозумів, що, тільки наїхавши на тонкий лід, я провалився. Потужний і швидкий потік ударив у велику площу моїх широких лиж і миттєво потягнув мене під лід, заодно збивши з мене лижі, шапку й рукавиці. А повітря в одязі, а головне, у великому поліетиленовому мішку з хутром, який був усередині рюкзака, виштовхнуло мене нагору, як поплавець, уже в наступній ополонці. Потихеньку витягаю лижу і кладу поперек тулуба. Спираюся на неї ліктями. Тримає, лід не ламається. Далі акуратно знімаю з шиї карабін, потім рюкзак. Посуваючи лижу вперед, спираючись на неї ліктями, витягаю тулуб на лід. Правою рукою підштовхую вперед рюкзак і карабін. У такий спосіб, лежачи на животі і спираючись на лижу, повзу до берега...

Ось і берег острова! Швидко знімаю взуття. Викручую повстяні панчохи, шкарпетки вовняні онучі. Одну онучу зав'язую в себе на голові, наче жіночу хустку. Тепер швидше розпалити багаття! У кожній кишені рюкзака лежать коробки сірників, запаяні в поліетилен та сірники для геологів. Ну і, звичайно, береста. Швидко утрамбовую сніг, який доходить вище колін, ламаю сухі гілки, починаю розпалювати багаття. І тут я розумію, що поки розгориться багаття я замерзну... У той момент я відчув, що гину. Мороз відбирає в мене останні сили, і я побіг через острів, щоб вибратися на берег Токко. Тоді мною керував уже не розум, а інстинкт виживання. Глибокий сніг, чагарник б'є по обличчю, але я не відчуваю болю. Провалююся в якусь яму, де снігу вище пояса. Думаю, знайдуть мене тут наполовину обгризеного за зграєю вороння. Вирішую бігти назад і оббігти острів по дузі, щоб вийти на правий берег Токко. А там на іншому березі рятівна база. Біжу по краю льоду, щоб не через ліс і густий чагарник, який ріс на острові. І тут під час бігу одна нога провалюється в порожнечу під льодом... Страшенний біль! Усе, зламав ногу, це кінець! Я не знаю, що це було, паніка, страх, відчай, але я реально зрозумів, що гину. Гину недалеко від житла... Виймаю ногу й бачу, що це не перелом. Може, забій, може, розрив зв'язок на нозі, але не перелом. Боляче, але можна бігти! Оббігаю острів далі з останніх сил. Усе, ось і правий берег річки. А на тому березі рятівне житло, але сили покинули мене. Я впав. Намагаюся закричати, але крику свого не чую. Я знепритомнів...

Отямився я в теплій хаті, на підлозі, на оленячій шкурі і мене голого розтирають рушником, змоченим у гарячій воді. Як розповіли мені хлопці мисливці, вони почули гавкіт своїх собак у вольєрі. Вийшли на поріг і побачили людину, що лежала на іншому березі. Вони підбігли, схопили мене під руки й по льоду потягнули в хату. Зняли швидко весь мокрий і вже промерзлий одяг та почали приводити до тями. Треба сказати, що мисливці, чиї угіддя межують із базою, зібралися не просто так. В одного з них був день народження. У тайгу мисливці спиртного не беруть. Алкоголь - це смерть у зимовій тайзі. Під час закидання на полювання восени вони завезли на базу цукор і дріжджі. Попросили Івана Сергійовича, який постійно жив на базі зі своєю лайкою, зробити брагу до певної дати. Що він і виконав.

Мені піднесли літровий ківш браги і сказали: пий. Я спочатку не хотів, але поступаючись наполегливим умовлянням своїх рятівників, узяв за довгу ручку правою рукою, а лівою знизу, підніс до губ. Зуби стукотіли об край ковша, але я випив усе до дна. Відразу налили другий, свято вірячи в зігрівальні властивості браги. Цей я випив уже легше й попросив моїх рятівників принести гвинтівку, рюкзак, лижу і відключився. Прокинувся тільки наступного ранку. Усе тіло боліло, ніби мене сильно побили, не знаю, від чого. Може, від того, що всі м'язи мого тіла сильно стискалися від холоду. Одяг і місцями промоклі шкурки висушили. Гвинтівка, лижа були тут. Мисливці розійшлися, але Іван Сергійович сказав, що завтра один мисливець їхатиме на «Бурані» в селище й забере мене.

Це було моє останнє полювання в тайзі. Я знав, що більше не повернуся сюди, а тайга хотіла залишити мене тут назавжди, але мій ангел-охоронець урятував мене, підсунувши рятівну лижу.

Коли я прилетів додому, сходив у церкву. Розповів коротко цю історію священнику й запитав: кому поставити свічку за мій порятунок. «Це Святий Миколай, – відповів священик, - він оберігає подорожніх». Відтоді я ношу, не знімаючи, ладанку із зображенням Святого Миколая.