Сувенір із присмаком смерті

Ігор Тютькало

Березень, 2020 рік

Так уже повелося, що більшість мисливців не байдужа до своїх трофеїв. Прагнення утвердити себе як найкращого мисливця і надати при цьому реальні свідчення своєї майстерності виходять, мабуть, до часів наших пращурів. Реалізується це бажання за трьох умов: наявності самого трофея, добробуту мисливця й бажання цим займатися.

Заможні мисливці-трофейники, об'їздивши й обходивши останні дикі куточки землі в гонитві за рідкісною здобиччю, звичайно ж, роблять замовлення на такседермічні вироби в солідних і всесвітньовідомих салонах. Хто не має такої можливості, задовольняється опудалами й виробами, виготовленими місцевими умільцями, або ж робить їх особисто. Є мисливці, яких усі ці шкури, роги, опудала взагалі не цікавлять, і вони задовольняються колекціонуванням фото своїх мисливських перемог. Усе це робиться для можливості в певний час і за певних обставин розповідати гостям та друзям про неймовірні пригоди, скрути і зусилля, яких довелося докласти вам, щоб добути те, що красується у вигляді рогів на стіні або лежить кудлатим хутром з ошкіреною мордою під ногами. Але, на жаль, іноді бувають невеселі розповіді про спритність та наснагу мисливця. Трапляються сувеніри, історія походження яких вселяє справжній жах...

На початку весни 1976 року на берег Чукотського моря поблизу селища Біллінгс викинуло тушу загиблого кита. Подія цілком ординарна як для тієї місцевості. Але те, що почалося потім, інакше як жахом не назвеш... Незабаром біля туші помітили двох білих ведмедів. Ніхто з місцевих жителів особливо на це уваги не звернув, оскільки білі ведмеді в тих місцях – відвідувачі звичайні, і саме тут пролягає їх шлях міграції до свого «пологового будинку» на острів Врангеля. Ніхто звіра не чіпав, оскільки на той час, відповідно до Конвенції, полювання на білого ведмедя було суворо заборонено навіть аборигенам. Добування загрожувало великим штрафом чи навіть в'язницею. Наступного дня до туші «підвалило» ще чотири ведмеді, а потім ще й ще... Приблизно сорок ведмедів, які періодично з'являлися біля туші, нарахували в окрузі місцеві жителі до кінця тижня. Якщо ведмеді в інші роки проходили біля селища, не зупиняючись, кочуючи далі на острів Врангеля для народження малят, то зараз повз китову тушу вони байдуже пройти не могли. А оскільки кит лежав поруч із селищем, то ведмеді почали заглядати й до помешкань. Незабаром їх безвинна цікавість переросла на справжнє мародерство. Були розтрощені лабази з продуктами та приманками для полювання на песців. Усе це було розкидано і з’їдено. Потім настала черга сховища з рибою. Ведмеді блукали по селищу в пошуках здобичі. Люди не виходили з будинків і радирували владі із запитанням: «Що нам робити?!». Влада радила відлякувати ведмедів ракетницями. Але ракети викликали у ведмедів тільки цікавість. Вони уважно дивилися, куди ті летять, бігли й обнюхували місце падіння.

До появи людини в північних широтах природного ворога у білого ведмедя практично не було. Вони зовсім не боялися людей і не те, що близько підпускали їх до себе, а часто самі виявляли цікавість та підходили до мисливців. За що згодом і поплатилися. Почалося повальне вбивство тварин просто з бортів кораблів. Їх стріляли часто-густо просто заради дурного вихваляння: «Я вбив білого ведмедя!». Ведмідь «порозумнішав», став обережним і недовірливим, що, мабуть, його й урятувало, оскільки в безмежних полярних просторах на нього особливо й не пополюєш... Але роки заборони полювання й дії Конвенції полярних країн про збереження білого ведмедя знову зробили його безтурботним, а через прогресуючу заселеність півночі людьми – взагалі нахабним. А сусідство з нахабним ведмедем завжди небезпечне. Ведмежа облога Біллінгса це підтвердила.

Не обійшлося там і без трагедії. В одне з помешкань чукчів вдерся ведмідь, схопив жінку і не зважаючи на крики близьких спокійно потягнув її. Тут уже, не дивлячись ні на які конвенції, озброївшись, чоловіки стали переслідувати звіра по сліду. Але безуспішно, наздогнати його не вдалося. Незабаром напівоб’їдений і присипаний снігом труп жінки було знайдено. Згодом вистеженого по сліду ведмедя-людоїда (точніше ведмедицю) застрелили.

Ще кілька діб ведмеді не покидали селища. І тільки після того, як були доїдені останні шматки дохлого кита, вони зникли. У ті часи дуже багато наших земляків працювало на Півночі. Завдяки цьому мені й довелося побачити в одній антикварній лавці Чернігова сувенір із лапи саме тієї ведмедиці, яка вбила жінку в Біллінгсі. Це підставка для парасольок, тростин тощо. Також я бачив фото нещасної жертви й записку старшого слідчого прокуратури Шмідтовського р-ну. Чесно кажучи, я не знаю, як ставитися до таких сувенірів. Та й сувеніром це назвати якось язик не повертається. Радше «речовий доказ». Безумовно, ні ця величезна лапа, ні тим більше фото її жертви позитивних емоцій у мене не викликали. Імовірніше, спонукали до роздумів про тлінність усього сущого і швидкоплинність буття. Але я прекрасно розумію і мисливця, який, ризикуючи своїм життям, добув ведмедя-вбивцю і, звичайно, мав абсолютне право увічнити цей рідкісний трофей.