Вовчими слідами

Володимир Саратов

Квітень, 2020 рік


В один із вечорів нинішнього безсніжного лютого я і мій товариш Євген, пристрасний мисливець і влучний стрілець-розрядник, говорили про життєві відмінності, згадували колишні полювання, і Євген розповів:
– Коли був ще студентом, навчаючись на першому курсі КПІ, випало побувати на вовчому полюванні. На нього запросив мого батька один знайомий. Виїзд планували серед тижня. Але в будні батько не міг поїхати через термінову роботу і попросив замість себе взяти сина, тобто мене, і двох своїх друзів-мисливців: Івана Петровича й Володю, колишнього моряка-підводника.
І ось у вівторок після обіду ми вчотирьох виїхали з Києва на УАЗику. За Козельцем, не доїжджаючи Чернігова, звернули із траси і поїхали ґрунтівкою. Дорога тяглася через великі мішані ліси з віковими дубами, високостовбурні бори та молоді соснові посадки. За двадцять кілометрів приїхали на мисливську базу. Вона була розташована у красивому місці, на краю поля біля старого лісу, осторонь від села. На базі була нова, простора хата з колод під чотирисхилим залізним дахом. Двір огороджений невисоким парканом і в ньому бігали двоє вижлеців-красногонів із гостровухою лайкою. На базі нас радо зустріли єгері Іван і Петро. Обом років по тридцять, невеликого зросту, жилаві й сухорляві. Мені навіть подумалося, що через неспокійну роботу їм поїсти, напевно, ніколи. А Павлович стиха сказав, що в тутешніх місцях колись це були головні браконьєри. Єгері підтвердили раніше повідомлене в Київ, що в них у навколишніх лісових угіддях блукає троє вовків: двоє самців і вовчиця, яка, схоже, в тічці.
Переночувавши на базі у великій натопленій кімнаті зі столом і піччю на лежаках, уранці ми поїхали в ліс на полювання. Була середина лютого. День, як зараз пам'ятаю, видався морозним, градусів під двадцять, безвітряним; небо ясне і снігу по коліно. Ех, який був сніг! Відтоді такого в нас я і не пригадаю. Лісовими дорогами через цей сніг наш УАЗик ледве пробивався, хоча й була колія від саней, бо єгері двічі на тиждень угіддя об'їжджали; подекуди сніг прим’яв і трактор лісорубів. Приїхали ми в місця, де напередодні єгері вовків примітили. Знайшли свіжі вовчі сліди. Слід вовка схожий на слід великого собаки, але більший і вужчий, овальний, а у собак – округлий. Вовк тримає лапу стисло, у грудці. Подушечки його бічних пальців не дістають подушечок двох передніх, і лінія вовчого сліду набагато рівніша за собачий, іде ланцюжком.
Стали ми робити бічні заїзди по дорогах і просіках у напрямку звіриного ходу. Проїхавши один-два квартали, зупинялися, а Іван із Петром швидко перетинали квартал, перевіряючи сліди. Я все дивувався, як це вони по такому глибокому снігу пересуваються, та ще й ледь не бігом? Запитую про це, а єгері сміються, мовляв, це для них звична річ.
Сонце перейшло вже за полудень, а вовчі сліди йдуть лісом усе далі й далі. Куди вони йдуть? Чи то звірі відчувають наше переслідування, чи то шукають затишне днювання, чи то полюють, адже, як відомо, «вовка ноги годують». В одному місці вовки вполювали козулю. Сліди показали, що погнала її вовчиця, а обидва самці бігли збоку і, кинувшись навперейми, завалили лісову козу. Де її піймали, там же і з'їли, залишивши лише шлунок і клаптики шерсті на закривавленому снігу.
Уже під вечір єгері, зробивши чергову розвідку, повідомляють: «Вовки в окладі»! Тут усі пожвавішали. Єгері вказали нам номери на просіці, а самі швидко позначили прапорцями з котушок боковини окладу. Я став крайнім на перетині просік біля квартального стовпа. Рушниця напоготові, у стволах набої з картеччю. Їх досвідчений Іван Петрович сам спорядив і мені з Володею пів десятка видав. Минає з пів години, а вовки все не виходять. Тут бачу, із сусіднього кварталу віддалік з’явилася лисиця. Перейшла бічну просіку, натрапила на прапорці, відвернула і просто до мене дріботить. Я стовпом завмер, не ворухнуся. Кроків за 25 від мене вона раптом застигла з піднятою лапою і почала принюхуватися. Я скинув рушницю: бах! Лисиця, як лист фанери від вітру, набік хлоп, упала й лежить готова.
Дивлюся, з іншої просіки мчить до мене Іван Петрович: заяча шапка набакир, тілогрійка нарозхрист, у лівій руці рушниця. Підбігає, обличчя червоне й суворо запитує:
– Ти в кого стріляв?
– Он, – кажу, – і з гордістю показую рукою на лисицю.
– Так ми ж домовилися – стріляємо тільки вовків!
Я мовчу, а Петрович підійшов до лисиці, підняв її і поніс до машини. Єгері вже вийшли з окладу, і з'ясувалося, що в окладі вовків не було, бо їхніх вихідних слідів, коли оклад робили, чомусь не помітили.
Звечоріло вже мало не до темряви. Нічого не вдієш, ми поїхали на базу. Там Іван Петрович став із лисиці шкуру знімати і показує мені на очі. А в них ніби молока капнули – катаракта. Тому лисиця на мене впритул набігла – сліпою вона була. Тим часом Іван і Петро швидко розтопили піч і організували вечерю: зварили картоплі, розігріли козулятину із грибною підливою, яку напередодні приготували. Поїли ми ситно і смачно, а старші ще й добряче «за комір заклали»...
Уранці я встав раніше за всіх. На столі в мисках залишилися з вечора різні недоїдки. Я миски очистив і виніс залишки вечері собакам у двір. Повертаюся в будинок, там усі вже піднялися. На лежаках сидять, лоби труть, а наш плечистий здоровань Володя ходить по кімнаті і за голову обома руками тримається. Іван Петрович підкликає мене й дає «четвертну», Іван суне міцну авоську і посилають мене в сільський магазин по «ліки» з настановою: бери на всі гроші. Пішов я у сільмаг, до нього кілометрів зо два було, і я приніс на базу замовлене. Наші з єгерями «підлікувалися», пожвавилися, повеселішали і ми поїхали в ліс знову вовків шукати.
Скількись кварталів ми об'їхали, єгері сліди обстежили і до середини дня вовків усе-таки засікли. Звірі залягли в ділянці будівельного лісу із засніженим, густим, молодим сосняком у середині. Нас швидко й тихо недалеко від цього сосняку єгері на номери по старому лісі розставили, затягнули боковини окладу прапорцями і пішли гнати вовчими слідами. Зліва від мене за сто кроків видно Володю, який стоїть за віковою сосною. Я теж став за деревом. Праворуч від мене були інші. Чекаю й дивлюся уважно. Рушниця в руках напоготові, у стволах набої з великою картеччю 8 мм. Стою і думаю: «Якщо вовк вийде на мене і промажу або пораню, то він може кинутися на мене. А ножа в мене немає. Ну, буду якось відбиватися прикладом. І що вовк – та ж вівчарка, впораюся! До того ж я не сам – поруч наші мисливці стоять, допоможуть...».
Із такими думками минає деякий час, і тут із молодняка на Володю вискакує вовк. Тах-тах! – вдаряє Володін дуплет. Звір падає. Володя, швидко перезарядивши рушницю, ще двічі у вовка стріляє. Я, хвилюючись, інших вовків очікую, але все навколо завмерло без руху. Коли вийшли єгері, поспішаю до вбитого звіра. Підбігаю. Мати рідна! На снігу лежить звірина – туша з кабана розміром – величезна вовчиця! Широколоба морда наче без шиї відразу переходила в неї в тулуб; густа, сіра із чорним шерсть блищала на сонці. А вовчим духом від неї тхнуло кроків на десять.
Закинувши за плечі рушниці, ми шумно обговорюємо подробиці полювання, зібравшись у коло. Розпашілий Володя, жестикулюючи, розповідає, як помчав на нього вовк із посадки, як він вистрілив дуплетом і побачив, що вовк, упавши, повзе до нього з метрів двадцяти, скалячи зуби. Володя тремтячими руками перезарядив рушницю і послав ще два постріли у звіра. Тільки тоді той затих. Хтось сказав, що другого разу й одного пострілу вистачило б, а Володя відповів, що від хвилювання себе вже не пам'ятав. Єгері сказали, що інші два вовки пішли з окладу вбік на сусіднє поле, перескочивши прапорці там, де вони з кущів до поверхні снігу провисли.
Наговорившись, беремо вовчицю за лапи і вчотирьох тягнемо до машини. Спиною вона сніг проорює, вище підняти не можемо, важезна, мені здавалося не менше ніж центнер.
Коли ми повернулися на базу, я собакам на двір виніс поїсти. Вони відразу до мене з далекого кутка весело побігли, наближаються, але раптом різко зупинилися і швидко-швидко відступили, підібгавши хвости. Мені навіть смішно стало: ніби зворотні кадри в німому кіно. І тут розумію, що від мого одягу й рук вовчим духом тхне, адже я теж вовчицю тягнув.