Туман

Євген Ковалевський

Квітень, 2020 рік


Тема туманів не обділена увагою з боку письменників і поетів, що вже говорити про мисливців. Це атмосферне явище добре відоме їм не тільки із книг. Вони щорічно стикаються з ним під час осінньо-зимових полювань і далеко не завжди саме через туман ці полювання бувають успішними.
У сильний туман на зайця й лисицю в поля краще взагалі не ходити – звіра ти не побачиш, і навіть якщо вухань підніметься зовсім поруч, вистрілити не встигнеш – вмить зникне в щільній білій завісі. Хіба що в лісі, де заєць під гончаками йде не поспішаючи, із зупинками, він прискаче до мисливця, та ще й сяде в межах видимості, сторожко поводячи вухами і прислухаючись до приглушеного туманом гону. До того ж заблукати в тумані дуже легко навіть досвідченій людині, яка добре знає місцевість. У непроникній, в'язкій пелені, що гасить звуки, мисливець не бачить і не чує знайомих візуальних та звукових орієнтирів. Скільки на моїй пам'яті всіляких історій про заблукалих у тумані знайомих мисливців! Бували випадки, коли деяким із них доводилося ночувати у скиртах або перших-ліпших селах далеко від дому.
Довелося й мені кілька разів поблукати в полях, благо ночівлі вдалося уникнути. Першого разу, ще в юності, відстояв вечірній лет на Трушисі й тільки встиг вибратися з болота, як почав сідати густий туман. Спочатку це не викликало в мене жодного занепокоєння. Дорога знайома: перейду луг, озимину, вийду на стару пашковську дорогу, п'ять кілометрів шляху і вдома. Пройшов луг, уткнувся в горб із лисячими норами, виліз на нього, дивлюся і слухаю. Мого маяка – вогнів станційної водокачки - не видно, не чути і паровозних гудків, навколо суцільна темрява. Прикинув напрямок і пішов. Вийшов на озимину - отже, правильно йду. Скоро має бути дорога, а її все немає і немає, хоча начебто йду прямо, нікуди не відхиляюся. Обличчя, руки, одяг стали вологими, а в серце поступово закрадається тривога. Постояв, знову прислухався – глухо. Знову пішов у тому ж, як мені здавалося, напрямку. Відчуваю, що за часом уже до насипу маю підійти, але ні його, ні дороги немає, усе блукаю озиминою... Удома напевно вже хвилюються, адже ніколи так пізно не приходив. Прискорив кроки і скоро весь змок і від туманної вогкості, і від швидкої ходьби. Зупинився, витер мокре обличчя й раптом мені стало смішно. Це ж треба, заблукати у трьох соснах», оце батько сміятися буде! Зробив ще десяток кроків і відчув під ногами тверду землю. Дорога! А за нею височіє якась темна стіна. Я до неї – посадка. Ага, тепер усе зрозуміло. Зовсім не та це дорога, узяв я неабияк управо, але й то добре, блудити більше не буду, піду до колгоспу, а там і переїзд.
Другий випадок виявився драматичнішим. Був у нашій компанії Іван Васильович Мірошниченко. Родом він із села Воловиця Борзнянського району. За його розповідями, зайців там, як мишей, і всі здоровенні, як собаки. Ну, хіба можна втриматися від такої спокуси. Зібралися ми якось у грудні й поїхали. Осінь того року була теплою, і зима довго не вступала у свої права, лише злегка припорошивши землю сніжком. Асфальтованих доріг тоді не було, і ми довго тряслися у відкритому кузові вантажівки глибокими коліями розбитої в осінній сльоті піщаній дорозі. Нарешті дісталися до Сидорівки, Васильович, який сидів за кермом, зупинив машину і скомандував:
- Злазь, хлопці, приїхали. Бачите прямо довге сухе болото? Розгортайте підкову й чешіть його. Потім ідіть до Десни. Лівий фланг хай поверне під нею і веде понад річкою, повз Степанівку до Воловиці. Там одна вулиця, не заблудитеся. Побачите біля двору машину - туди й заходьте. А я піду та щось добряче на обід приготую - це ж ви у мене перший раз у гостях. Ну, а зайців тут повно, побачите, що я не брехав.
І дійсно, правду він говорив. Було нас десятеро людей, розтягнули підкову й почали проходити зазначене болото, яке було від дороги за якихось п'ятдесят кроків та від села на сотню. Й одразу ж із нього стали на всі боки вилітати зайці, почалася стрільба. Пройшли болото, забрали чотирьох вуханів. І тут не обдурив Васильович – усі зайці були дуже великими. Мабуть, мисливців у цих селах мало, а міським сенсу немає їхати так далеко, своїх зайців вистачало. Я, як завжди, ішов правим флангом, за мною Вітя Дубінін, потім мій батько та інші товариші. Лівий фланг вів Льоня Жуков. Він уже бував тут, йому й карти в руки, де і як повертати. Ранок видався сирим, похмурим, хутряне небо без просвітів. Зайшли на піщане неглибоко зоране поле і знову почали піднімати вуханів. Весь час чутно «Пильнуй!». По полю мчать зайці, гримлять постріли. Лежу й бачу, як на батька мчить на багнет здоровенний русачина. Він б'є його лежачи, і вухань, перекинувшись через голову і високо підстрибнувши кілька разів, затихає. А ось і в мій бік на вихід із підкови утікає заєць. Я прикипів до землі, не ворушуся й тільки очима з-під низько насунутого козирка кепки стежу за його наближенням. Бачу, що пройде близько, не далі як тридцять кроків. Вибач, дорогий, але на такій відстані моя короткоствольна «француженка» б'є чисто. Підхоплююся на коліно, вицілюю, тисну на спуск, і вухань летить через голову. Підійшов, помилувався чималим русаком, підв'язав його і пішов наздоганяти товаришів, що пішли вперед. Не встиг ще порівнятися з Дубініним, як у нього піднімається заєць. Першим пострілом він перебиває йому праву задню ногу, а другим маже. Допомогти товаришеві я нічим не можу. Заєць хоч і перетинає мій шлях, але занадто далеко для моєї рушниці з обрізаними стволами.
Вухань тим часом, мотаючи задньою ногою і не надто зменшуючи швидкість, помчав до невеликого купинястого болота. Зійшлися ми з Віктором і, звичайно ж, вирішили дібрати підранка. Я свиснув батькові і знаками показав, що ми йдемо. Він бачив усю цю картину і підбадьорливо помахав рукою. Підійшли до болота. Воно невелике, з розложистими купинами, між якими подекуди стоїть затягнута тонкою кригою вода. Заєць увійшов у його праву частину, і ми вирішили, що Вітя піде серединою, а я під правим краєм. Іду по сухому між купинами з полеглою осокою. Товариш рухається, лавіруючи між купинами, іноді підіймається на них і крокує, обходячи залиті водою місця. І раптом чую перестрашений заячий крик, потім крик Віктора і два поспішні постріли... Виявляється, ступнувши на чергову вибоїну, він придавив сплячого під нею зайця. Вухань спросоння загорлав і злетів свічкою, шокувавши мого друга. Цього зайця я так і не побачив, він пішов ліворуч, а ось наш підранок, скориставшись метушнею, спокійнісінько вибрався з болота і рушив у бік дороги. Ось він виліз на неї по невеликому укосу і, розвернувшись, сів подивитися на своїх переслідувачів. Ну, що будеш із робити, поле навколо голе, ні деревця, ні кущика, ніяк не обійдеш. Вирішили йти за ним – раптом вуханя сили покинуть, і він підпустить на постріл. Вийшли на дорогу, а за нею величезне озиме поле. Сидить на ньому заєць кроків за сімдесят від нас і вухами пряде. Вітя пропонує: «Давай, ми по ньому шарахнемо одночасно з дуплету, може, яка дробина і зачепить». А що, ідея непогана, можна і спробувати. Врізали із чотирьох стволів, але марно. Піднявся заєць і поскакав далі. І треба ж, обрав хитрун правильну тактику: ми йдемо – і він скаче, дотримуючись безпечної дистанції, ми зупиняємося – і він сідає перепочити.
- Давай, - кажу, - постоїмо довше. Може, він ляже, а потім і на постріл підпустить.
Постояли хвилин двадцять. Вухань і справді ліг, але щойно ми рушили з місця, знову піднявся і не поспішаючи зашкутильгав далі. У Віктора знову виникла ідея: «Пам'ятаєш, як одного разу молодий хлопець босоніж наздоганяв підраненого зайця? У нашого підранка сили, напевно, вже закінчується, тож, може, і наздожену...». Звісно, я завзято підтримав цей задум. Молодому хлопцю зі зростом під метр дев'яносто цілком під силу наздогнати знесиленого підранка. Віктор зняв патронташ, тілогрійку, важкі черевики, шкарпетки і, взявши в руки рушницю, стрімко рвонув за вуханем. Спочатку дистанція між спринтером і зайцем швидко скорочувалася. Ось і стріляти вже можна, Вітя зупинився і підняв рушницю. Але в цей же момент заєць, мабуть, помітив свій недогляд і різко увімкнув форсаж, за лічені секунди покинувши небезпечну зону. Запізнілий дуплет ще більше прискорив його.
 Поспішаю до друга з одягом, а він стоїть і проклинає хитромудрого вуханя. Після такого спринту руки ходили ходором і серце виривалося з грудей, як же тут не промазати. Ну, нічого, не пройшло і не треба. Часу в нас ще повно, а наполегливості й азарту тим більше. Дістанемося ми до тебе, вуханю! Одягнувся Вітя, передихнув і ми продовжили переслідувати втікача. І тільки тут помітив, що починає опускатися туман. Уже не видно ні Сидорівки, ні Степанівки, ні далекого ліска. Ось це вже погано, місцевість же незнайома і, якщо туман ще більше згуститься, у нас можуть виникнути проблеми. Але й підранка кидати не хочеться, скільки вже за ним відмахали, навіть ноги гудуть від утоми. А вухань, та ще й поранений, теж не залізний. Вийшли на пагорб, дивимося, заєць чеше до довгого озера. Прискакав до берега і сіл. «Давай, - кажу, - Вітю, ще один варіант спробуємо. Я буду стояти на місці і заєць, найімовірніше, буде сидіти. А ти під прикриттям туману зроби коло подалі, вийди на берег озера й чекай, коли я спрямую його у твій бік».
Пішов товариш спочатку начебто назад, а потім уже ледве видимий у тумані став по широкій дузі забирати вліво до озера. А вухань, як і передбачаи, сидить і, мабуть, спостерігає за мною. Ось Вітя вже біля озера і причаївся під кущем рокитника. Пора й мені. Забираю трохи вправо, щоб відсікти вуханя від непотрібного напрямку, і не поспішаючи йду до берега. А заєць сидить на місці, ніби намагаючись розгадати наш черговий трюк. Нарешті, не витримав, підвівся й неквапливо поскакав берегом убік товариша. А туман усе густішає і густішає. Я вже не бачу ні зайця, ні Віті. Але ось лунає приглушений хлопок пострілу, а слідом за ним і ледве чутний радісний крик «Дійшов!». Зійшлися ми на дорозі, що тягнеться під озером. Я привітав друга «з полем» і разом пораділи удачі. Але наш піднесений настрій почав швидко випаровуватися, коли виникло питання, як нам дістатися до Воловиці. Такого сильного туману ми з Вітею ще в житті не бачили. Сизий, щільний – на відстані витягнутої руки вже майже нічого не видно, він поглинув усі звуки, і, здавалося, ізолював нас від решти світу...
Звичайно, потрібно йти дорогою ліворуч, у той бік, звідки ми прийшли. Але куди вона виведе нас, адже на луках багато доріг. Поки ми нерішуче тупцювали на місці, намагаючись нарешті вирішити, куди спрямувати свої стопи, зовсім поруч несподівано пролунав стукіт копит і скрип воза, а за кілька секунд, ніби з-за щільної сірої завіси, виринула голова коня. Нашій радості не було меж! Напевно, таке саме відчуття виникає у людини, яка потопа, коли їй кидають рятувальний круг. Ми кинулися до мужика, що сидів на возі і, розповівши про свої пригоди, попросили вказати найближчу дорогу до Воловиці.
- Ой, хлопці, - почав бідкатися мужик - далеченько ви зайшли. Ну шо я вам посовітую. Ідіть цією дорогою до Сидорівки, я саме звідти їду. Ну, а там вже по шляху дійдете і до Воловиці. Години зо дві або й більше на це піде. Щоправда, є й інший варіант. Десь тут поруч на березі лежить човен. Переправитеся через озеро, а потім пройдете по березі вправо метрів 60-70 і натрапите на лугову дорогу, що йде прямо на Воловицю. Цей шлях буде для вас коротший десь на годину.
Мужик допоміг нам знайти човен. Ми поклали зайців у ніс човна, Вітя сів на весла, а я примостився на кормі. Рушниці, досі не зрозумію навіщо, закинули за плечі. Адже якби човен перекинувся, і без того майже безнадійне наше становище погіршилося б ще більше. Урятуватися у грудневій воді одягненій по-зимовому людині, та ще й з рушницею за плечима - ймовірність, погодьтеся, зі сфери фантастики. Ми трохи відхилилися від прямого курсу, і нарешті човен, який виправдав нашу довіру, уткнувся навскоси у рятівну довгоочікувану сушу. У пориві радості ми були не дуже обережними і, вилізши з човна, все ж набрали взуття води. Але це вже були дрібниці. Потрібну дорогу, хоч і насилу, ми таки знайшли, і вона привела нас просто у Воловицю, де нас давно чекала не на жарт стривожена компанія.
А взагалі-то такі сильні тумани не настільки вже й часте явище, швидше рідкісне. У більшості своїй вони мені навіть подобаються, будучи своєрідною прикрасою пейзажу, надають йому особливого колориту. Поспішаєш, бувало, на ранкову зорю польовою дорогою, а місцями по долинах лежать білі пласти туману. Входиш в них, і здається, крокуєш по коліно у снігу. Підійдеш до болота, воно взагалі оповите густою білою пеленою. Зайдеш у воду, постоїш трохи, і ранкова холодна свіжість починає пробиратися під куртку, бігати колючими мурашками по спині і грудях. Лет у туманний ранок завжди слабкий, але птах не такий обережний, як зазвичай. Летить низом і може пройти над самою головою або за кількох кроків збоку. Водночас крила качок не видають звичного свисту або шипіння. Ці звуки стають набагато глухішими. Добре в туманну погоду витоптувати крижаків. Вони тоді піднімаються, як правило, дуже близько і якось важкувато, з тупим стуком крил.
А одного разу в густий туман я йшов по лузі й почув неподалік знайомі флейтові свисти. Навіть не намагаючись якось замаскуватися, я почав підсвистувати, і зграя великих кроншнепів повільно й велично пропливла над самою моєю головою – стволами можна дістати. Траплялося й таке. Ночуєш у наметі з відкинутою запоною, щоб дихати свіжим повітрям. Прокинешся, а вона як снігом забита молочно-білим туманом. Виберешся назовні – навколо геть біло й тільки невиразними острівцями ледь проглядаються розрізнені кущі, дерева, куртини очерету. Мутно і вкрадливо насувається світанок. На сході туман починає спочатку сріблитися, а потім рожевіти. Піднімається сонце, але крізь туман його величезний блідо-рожевий диск ще спокійний, не сліпучий Потягнув вітерець і туман, збиваючись у снігові гори, починає відсуватися кудись у далечінь, залишаючи тільки ріденькі курні цівки поземки. Розтопивши залишки білої пелени, сонце починає палати, зігріваючи змерзлі в нічній вогкості рослини і підсушуючи повітря. Заблищав алмазними блискітками луг, засріблилися матово-сизі від роси стебла осоки та очерету...
 А ввечері, після виснажливого денної спеки, стоїш весь спітнілий і млявий у повній тиші десь у чистинці, під стіною очерету. Із нетерпінням чекаєш, коли розпечене світило опуститься за обрій. Нарешті воно ковзнуло за темну щітку далекого лісу, розливши на пів неба малинову зорю. Подув легкий, приємний вітерець, що пестить обличчя й освіжає розпашіле тіло. Перегріте сухе повітря освіжається і стає вологішим. Над чистиною зазміїлися ватяні цівки туману. Дихаєш на повні груди легко і приємно. Таке відчуття, ніби після тривалого і болісного перебування в задушливій, із важким повітрям кімнаті якийсь невидимий благодійник увімкнув рятівний кондиціонер. Ліпота! Бліднуть барви зорі. А ось і перший свист качиних крил наростає. «Пильнуй!»