Сповідь Мисливця

Євген Ковалевський

Травень, 2020 рік

Сьомий десяток років не розлучаюся з полюванням – найсильнішим моїм захопленням і душевною втіхою... Озираючись на багатий на події життєвий шлях, чітко усвідомлюю, що найдорожче і найсокровенніше пов'язане саме з ним. Протягом цих довгих років сповна пізнав усю глибину, силу й гостроту цієї могутньої пристрасті. Полювання подарувало мені безліч яскравих, радісних, незабутніх вражень, якими живу досі. Полювання, події, з ним пов'язані, люди – побратими по пристрасті, з роками ніби вросли в мене. Я зберігаю їх пам'яттю серця – найміцнішою з усіх видів пам'яті.

Добре пам'ятаю своє довге мисливське життя, але найчіткіші спогади пов'язані з дитинством і юністю. У цьому віці, у ще нічим не перевантаженій і не замутненій свідомості насамперед відкладаються найяскравіші, найбільш зворушливі події та моменти, які запам'ятовуються на все життя. Добре пам'ятаю перші повоєнні трофеї батька: кучерявий посріблений заєць, із дивовижним запахом снігу й морозу, що йшов від шерстки, різні качки й кулики, перепілки та куріпки. Мене одурманювали специфічні запахи дичини, згорілого пороху, рушничного мастила та шкіряної амуніції...

Читати я почав із шести років і буквально зачитувався мисливською літературою. М.М. Пришвін, С.Т. Аксаков, Л.П. Сабанєєв, Ю.М. Пермітін, М.А. Зворикін, А.В. Перегудов, В.К. Арсеньєв на все життя стали моїми кумирами. Їхні книги вели у радісний для душі, бентежний світ природи й полювання. Власне, і «полювати» я став із шести років. Спочатку із саморобним луком, а потім із рогаткою вистежував горобців у недалекій посадці. Щаслива подія юності – подарована батьком на шістнадцятиріччя старенька одностволка. Моєму захопленню не було меж! Самостійне полювання з рушницею зробило мене справжнім мисливцем. Переді мною відкрився прекрасний світ рідної природи, сповнений нових відкриттів і неймовірних пригод. Подальші дивовижні полювання, коли дитячі мрії про загадкові куточки природи зі ще зовсім незвіданим для мене світом птахів, звірів і рослин втілювалися в життя в незліченних мисливських мандрах. Як багато там було світла, блакитного неба, смарагдової зелені лісів, полів і лугів, весняних ароматів квітучих дерев, трав і квітів, теплого хлібного духу солом'яних скирт, пряних запахів свіжого сіна та опалого листя. Як багато там було збудного посвисту качиних крил і тріскоту крил куріпок і перепелів, різноголосся куликів і скрипу деркачів. Якими великими стадами блукали в наших лісах лосі, кабани, косулі, і як багато було зайців у полях.

Зараз із теплою усмішкою згадую свої юнацькі роки з їх невгамовною, жагучою пристрастю до полювання. Яку бурхливу радість я відчував, добувши перші трофеї: крижня, зайця й лисицю. Який невимовний захват першовідкривача, коли на осінніх прольотах трофеями ставали птахи, що не гніздяться в нашій місцевості: свищі, гоголі, шилохвости, морська та чубата черні, крехи... Як захоплювався і радів, тримаючи в руках уперше добутого наприкінці жовтня дорослого крижня у всій пишноті свого шлюбного вбрання, або невпізнанним селезня червоноголового нирця, який змінив своє літнє непоказне попільне оперення на яскраве і барвисте осіннє вбрання. А як я виріс у своїх очах, навчившись впізнавати за силуетами і характером польоту різних качок і куликів, міг визначити за однаковим літнім оперенням селезнів і качок, півників і курочок куріпок та перепелів, к не плутав бекаса з дупелем і міг відрізнити молодих птахів від старих.

Що й казати, тоді мені дуже хотілося, щоб кожне моє полювання вінчалося якимось трофеєм. І річ була зовсім не в самому трофеї як такому. Дуже вже хотілося самоствердитися, довести старшим товаришам, що я вмію добре стріляти, щось знаю і на щось здатний. Не менш важливим для мене було повернутися додому із трофеєм на подив і радість матері й сестер та на заздрість моїм одноліткам. А якими гіркими й образливими були прикрі промахи, яке невтішне розчарування оволодівало мною після повернення додому порожнім.

Я вдячний долі за те, що перші мисливські університети я провів у компанії мого батька. Майже всі в ній – колишні фронтовики, люди, обпалені війною, але не жорстокі, не зачерствілі душею, які не втратили людської гідності. Жили тоді значно бідніше, ніж зараз, а дичини було незрівнянно більше. Жодної охорони угідь не було, законів про полювання теж. Здавалося б, бий, що хочеш і скільки хочеш, але ці люди свято виконували ними ж вироблений кодекс честі мисливця. Мої наставники словом і ділом довели мені, що любительське полювання – це не тільки стрілянина дичини. Вони прищепили мені щире почуття любові до природи, усвідомленої необхідності помірності в добуванні, неухильного дотримання встановлених норм відстрілу, чесного та порядного ставлення одне до одного. Їхні уроки і принципи стали для мене законом на все життя. На жаль, нікого з моєї першої мисливської компанії вже немає серед живих. Із відходом цих людей у моєму сприйнятті потоншав і канув у Лету цілий пласт мисливської культури з її складниками, що вигідно відрізнялися від нинішніх: етикою полювання, традиціями і принципами, мотивацією та стимулами. Низький уклін вам і світла пам'ять, дорогі мої вчителі-наставники.

Доля кидала мене в різні куточки тоді ще великої країни. Немало пережито світлих мисливських відчуттів на болотах і озерах Башкирії, в лісах Уралу, в Уссурійській тайзі, угіддях Білорусі та різних областей України. У кожній із цих місцевостей природа по-своєму неповторна, дивовижна і прекрасна. Але хай де я був, хай які відчуття переживав, незмінно подумки переносився на батьківщину, в дорогу моєму серцю Чернігівщину. Пам'ять воскрешала знайомі до болю діброви, бори й гаї, долини та болота; тихі, звивисті в заростях білих лілій і жовтих латать річечки: В’юницю, Остер і Удай, зачаровану красуню Десну з численними затоками, старицями й обширними лугами. Скільки багряних, червоних, рожевих світанків відстояв я на них. Скільки бузкових, багряних заходів згасло перед моїми очима на вечірніх зорях. Улюблені мої польові полювання на зайця компанією з усіма їхніми успіхами і прикрощами, веселими історіями або з гончаками у засніжених лісах... Я пам'ятаю кожну долинку й болото, гай і бір. Вони чимось та пам’ятні. Гарним пострілом або прикрим промахом, великою кількістю побаченої дичини, нічними вогнями або якимось курйозним випадком. Скільки щирого юнацького тепла залишив я тут. Скільки ходив, бродив, повертався з полювання, несучи за плечима рушницю, а в душі невичерпне щастя. Чарівне відчуття молодості й радості, що навівалося перебуванням на природі та полюванні, надавали життю легкої безтурботності і бадьорості. Мені здавалося, що я завжди буду таким же молодим і здоровим, і цей тонус збережеться на все життя. А старість уявлялася чимось дуже далеким і примарним.

Ніколи не порушував правил полювання й не мав жадібності до дичини. Ніколи не піднімав рушниці на лося, оленя й козулю. Не стріляв птахів, що сиділи на воді, і зайців на лежанні, хоча міг це робити сотні разів. Не робив цього, бо не бачив у такій стрілянині жодних складнощів і вміння. Зі свого першого виходу в поле й дотепер беру на хутрового звіра тільки п'ять набоїв і тільки першого номера. На полювання на качку, навіть під час масового її лету, обходжуся одним звичайним патронташем, без усяких запасів. Такі початкові обмеження зробили мене непоганим стрільцем, і без трофеїв я залишався рідко. Я мисливець-любитель, а не промисловик, і цінність полювання для мене ніколи не вимірювалася кількістю добутої дичини. Із моєю підвищеною допитливістю полювання було для мене насамперед найважливішим засобом спілкування із природою, всебічного сприйняття і пізнання її живого світу в поєднанні із цілим комплексом різних вражень та переживань під час цього дивовижного процесу. Водночас я відчував справжню радість і задоволення після зрізання влучним пострілом у польоті стрімкого чирка або бекаса, зайця, що мчав щодуху по білому савану зимового поля, наближення на постріл до лисиці, яка мишкувала, або висліджування по пороші вуханя.

Більшу частину свого життя я полював із собаками. Вони були різних порід: спанієлі, сетери, курцгаари, дратгаари. Усі собаки добре працювали, а деякі мали польові дипломи. Багаторічне спілкування з ними, дресура й натаскування, збуджено-радісне спостереження за роботою своїх вихованців, збудна стрілянина з-під їхніх картинних стійок, бездоганне подавання відстріляної дичини дарували мені справжню насолоду. А як приємно було відчувати їхню зворушливу прихильність і відданість! Вони були для мене справжніми друзями. Я безповоротно й назавжди став затятим шанувальником полювання із собакою, прикипів до нього душею і коли, на превеликий жаль, утратив можливість тримати собак, це не могло не позначитися на моїй мисливській пристрасті. Її шаленство почало поступово слабшати. Та й роки, звичайно, брали своє. Із незмінним потягом до полювання відбувався перерозподіл балансу відчуттів і емоцій між стріляниною, трофеями і власне сприйняттям процесу полювання: спостереженням, відпочинком на природі, спілкуванням із побратимами по пристрасті. Мене вже не тягне, як у юності, прочісувати розкисле листопадове розоране поле, тягнучи на чоботях пудовий бруд. Не спокушають і походи полями в морозні й заметільні дні, не буду більше випробовувати долю у згубних болотних трясовинах, не попливу в жовтні голяка по озеру по збиту качку й не полізу, ламаючи прибережну крижану кірку, в болото постріляти зеленоголових крижнів. І не стареча неміч тому причина, сил ще вистачає, просто жодної необхідності в цьому я вже не бачу.

Останніми роками став уникати великих і гучних мисливських компаній – усе більше хочеться відокремленості. На качиних полюваннях намагаюся піти подалі від стрелкачів у небесах, постояти де-небудь біля чистинки, поспостерігати за польотом качок, за курочками, що бігають по лататтю, послухати чикання бекасів, поспостерігати, похвилюватися, а якщо пощастить, то й вистрілити. І мене вже зовсім не хвилює, будуть у мене трофеї чи ні. Та й їх наявність уже не викликає такої бурхливої радості, як у молоді роки.

Разом із моїми метаморфозами змінювалися, і часом до невпізнання, улюблені колись мисливські місця. Зникли численні мілководні долинки, куди вечорами валом налітала качка на нічне годування. І близько немає більшості прекрасних очеретяних боліт із мальовничими плесами. На їхні місця прийшли осушувальні канали, і тільки сухі очерети та бур'яни нагадують мені про злочинну людську дурість. Немає вже й хуторів із їхніми привітними гостинними господарями, у яких ми з батьком відсипалися на запашних сінниках після вечірньої зорі. Не піддається жодному порівнянню колишня неймовірна кількість зайців у наших угіддях із нинішнім тяжким становищем цього звіра майже по всій країні. Тому останні 16 років я на зайців не полюю.

Колись на кожному болоті, лузі, в кожному бору й гаю в мене були свої, десятиліттями протоптані стежки: заходки і проходи, облюбовані й перевірені місця для стояння на вечірніх і ранкових зорях, або на лазах зайців і лисиць. Але життя не стоїть на місці. Заросли мої старі стежки. Але з'явилися нові. Їх набивають інші мисливці – молоде покоління. Ну що ж, так і має бути, такий кругообіг природи. Ні пуху вам, ні пера, дорогі побратими по пристрасті.

Водночас в останні роки своєї роботи довелося пережити чимало прикростей і розчарувань, стикаючись із виявами цинічної невдячності, лицемірства й паскудства. Я переконався в тому, що моє життєве кредо - стався до людей так, як би ти хотів, щоб вони ставилися до тебе, - багато в чому втратило свій здоровий глузд. Ну що ж, такі реалії нашого нинішнього сумного життя. Тому і гризе мене постійна туга за втраченою можливістю тримати собаку – найвірнішого, найвідданішого, не здатного на зраду друга.

Мене дуже засмучує і тривожить безпрецедентний розмах браконьєрства за роки незалежності. Браконьєри вже перейшли «червону лінію» - стріляють практично цілий рік, браконьєрство стає бізнесом, задовольняючи стабільно високий попит ресторанів і кафе на м'ясо дичини. А якщо є попит, буде і пропозиція – такий закон ринку. У підсумку завдають суттєвої шкоди мисливській фауні і насамперед поголів'ю копитних і зайців. Це мерзенне явище не оминуло і моєї рідної райорганізації. На жаль, останніми роками вона втратила свою колишню бойовитість і ефективність у плані боротьби з порушниками правил полювання. Чого тільки варте явне потурання всім охочим постріляти навесні пролітних гусей із посиланням на те, що їх у цей час стріляють у Білорусі та Росії. Це вкрай небезпечна логіка. Адже неможливо переконати людину в тому, що вона може порушувати закон, стріляючи навесні гусей, і водночас дотримуватися його щодо інших видів дичини. Так формується правовий нігілізм, тобто наплювацьке ставлення до закону, а отже, зростає і кількість браконьєрів. Останніми роками це незаконне полювання стало масовим, із застосуванням різноманітних технічних засобів для приманювання гусей. І водночас цілком свідомо не вживають якихось адекватних заходів із припинення цього вкрай небезпечного протиправного явища. Із таким підходом особи, функціонально відповідальні за боротьбу із браконьєрством, фактично самі вчиняють посадовий злочин.

У такій ситуації говорити про якесь почуття господаря угідь і подальшу активну позицію мисливців вже не доводиться. Ось і виникають у багатьох, навіть у колись законослухняних мисливців, крамольні думки: «Чому це одним можна все, а мені не можна? Може, наплювати на всі ці закони й моралі і полювати у своє задоволення?» Цей принцип найстрашніший. Він руйнує основу – кореневу систему мисливського братства та етики.

Із гіркотою думаю про те, до чого з такими тенденціями дійде наше любительське полювання, якщо кожен мисливець, особливо молодий, не буде чітко усвідомлювати, що браконьєр – не мисливець. Це «людина з рушницею», ворог природи, злодій, рвач і м'ясник. Злочинна поведінка таких людей на природі багато в чому визначає їхню аналогічну поведінку й серед людей. Ніколи не треба забувати, що полювання містить у собі священний обов’язок охорони природи, і ми безпосередньо відповідаємо за її стан, за те, яку природу ми залишимо нашим нащадкам. Тому потрібно йти в полюванні важким шляхом утворення себе самого від простого мисливця до мисливця – охоронця природи, виховувати в собі несприйняття браконьєрства як мерзенного, ганебного явища, яке завдає відчутної шкоди природі та її фауні, а отже, і всім порядним мисливцям.

Знаю чимало людей різного віку, які кинули полювання. Одні - тому що знайшли нове, сильніше захоплення. Інші - через хворобу або старість. Є й такі, хто розчарувався в полюванні, бо воно не виправдало їхніх корисливих надій. Ну що ж, це їхній вибір. Я ж невиліковно хворий на спадкову мисливську лихоманку. І поки в мене будуть сили й можливості вийти з рушницею на природу і знову відчути себе мисливцем, я це робитиму. Побачивши рідну природу ще не зовсім знищеним, спостерігаючи за життям звірят і птахів, нехай радіє серце, і не тільки тому, що воно мисливське, а ще й тому, що воно людське.

А поки мені залишається тільки згадувати про своє чудове мисливське минуле. І я згадую й подумки дякую полюванню, вклоняюся йому за все те, чим воно збагатило і прикрасило моє життя. Якби я не став мисливцем, і воно минуло б у рутинній буденності з її постійними клопотами, турботами і проблемами, без романтики й поезії в душі. Якби я не був мисливцем, а судив би про природу та її живий світ тільки за книгами і кінофільмами, то ніколи б не зміг відчути їхньої вічної загадкової краси й таємниці, ніколи не зміг би відчути ту масу позитивних вражень, якими мене обдарувало полювання. Воно навчило мене розуміння того, що і я є частинкою природи, причетною до всього живого на землі. Важливо й те, що останніми роками тільки на полюванні я, хоч на час, геть забуваю про всі примхи нашого нинішнього непевного і тривожного життя.

 Якби я не був мисливцем, то не зберіг би досі юності серця, яке все ще здригається від радісного хвилювання через ґелґотання гусячої зграї, яка пролітає навесні над нашим будинком, через тріскотіння крил куріпки або спостерігаючи за русаком, що рвонув із лежання. Не зберіг би і тієї чіпкої пам'яті, яка з такою точністю, чуттєвістю і відчутністю воскрешає переді мною мисливське минуле. Полювання пройшло крізь усе моє життя, як яскравий сонячний промінь крізь темну гущавину лісу, як мила дівоча усмішка крізь серце, як найвища музика крізь вражену душу.

 Спасибі тобі, Полювання!