Дупель та інші червонокнижні

Анатолій Морозов

Червень, 2020 рік

У наказах на відкриття мисливського сезону з року в рік повторюється перелік куликів, полювання на яких заборонене. Більшість мисливців центральних районів куликів цих, за винятком чайок і дуже рідко дупелів, не зустрічає. Чайку, порівняно великого кулика з чорними з білою підбивкою крилами і вузьким чубчиком-чупринкою, іноді можна ще злякати серед купин чи на лузі, але справжній мисливець стріляти її не стане. А от, наприклад, відпустити без пострілу дупеля не кожен зможе. Та й недосвідчений стрілок, найімовірніше, не відрізнить цього кулика від бекаса. Дупель зазвичай тримається в тих же місцях, що і бекас. Але з осоки він злітає мовчки, летить низько, не так швидко, як бекас, і без кидків у боки. Крім того, характерною під час польоту ознакою є білі крайні пір'їни хвоста, які добре помітні під час польоту.

Із давніх часів на дупелів полювали навесні на току, як і на тетеруків. Токовище дупелів - це майданчик, найчастіше поблизу висохлого з купинами болота, на якому й відбувалися дуелі серед бійців: схрещувалися дзьоби-шпаги, летіло за вітром пташине пір'я. Кілька тижнів щодня зліталися сюди ці кулики, і навіть постріли мисливців не надто їх лякали. Полювали на дупелиних токовищах у сутінках і вночі. Для цього посередині токовища ставили увімкнений ліхтар. Але активні птахи вогню не боялися. Усю ніч вони бігали навколо ліхтаря, а мисливці стріляли на вибір у птахів, що потрапляли у промінь світла.

Улітку й в осінню пору деякі добувачі примудрялися навіть приманювати дупелів. Із цією метою дрібно нарубані коров'ячі тельбухи викладали в низині на лузі поблизу болота і присипали все це скошеною травою. А за тиждень-другий сюди починали навідуватися й дупелі – великі любителі земляних черв'яків. Добували вони їх з-під зів'ялої трави.

На жаль, тепер у Червоній книзі України природоохоронний статус цього виду визначено як «зникаючий». Дупель давно вже перестав гніздитися в Харківській, Полтавській, Львівській, Тернопільській та Вінницькій областях. Уся популяція сконцентрована на Поліссі, в заплавах Дніпра, Десни, Прип'яті. Загальна чисельність цих птахів, що гніздяться в нас, не перевищує семи сотень пар. А, наприклад, кількість самців цих куликів на нечисленних весняних токовищах у Сумській області поки ще доходить до трьох десятків особин.

Шилодзьобку, на відміну від дупеля, у нас ще зрідка можна побачити в південних районах. Чисельність її помітно скоротилася з 1990-х років через втрату гніздових біотопів, і тепер ці птахи в незначній кількості гніздяться в дельті Дунаю та на затоках Азово-Чорноморського узбережжя. Шилодзьобка за зовнішнім виглядом помітно відрізняється від інших наших куликів. Оперення її чисто біле й тільки на голові, кінцях крил і спині виділяються великі чорні ознаки. Ноги довгі, а між пальцями – ледь помітні перетинки. І це, мабуть, єдиний із куликів, що гніздяться в нас, який може плавати і навіть пірнати, як качка. Але найбільш чудове в цій пташці - це дзьоб, він тонкий, гострий і сильно загнутий угору. І тому навіть латинська назва цього виду в перекладі як «зворотньо кривий дзьоб». У молодих птахів дзьоб короткий, прямий і відносно м'який, а викривляється він набагато пізніше. Нижня його частина, «піддзьоб’я», щільно входить у верхню, «наддзьоб’я», а гострий загнутий кінець дає змогу птахові підкопуватися під болотний мул. У такий спосіб кулик цей добуває молюсків, личинки комарів, дрібних рачків, а іноді й насіння водних рослин.

Наприкінці липня, коли молодь піднімається на крило, шилохвостки збираються в невеликі зграї й починають кочувати, поступово просуваючись до місць зимівлі. У Червоній книзі України природоохоронний статус виду «рідкісний». Охороняється шилохвостка в Чорноморському й Дунайському біосферних заповідниках. А окремі особини залишаються іноді там і зимувати.

Охороняється там само і схожий на шилодзьобку кольором оперення і величиною кулик ходулочник. Дзьоб у нього довгий, але прямий, і плавати, як шилодзьобка, він не може – ходить по болоту наче лелека. На нашій території гніздиться не більш ніж вісім тисяч особин. Гніздовий ареал – узбережжя Чорного та Азовського морів. Зрідка зустрічається ходулочник у Волинській, Харківській, Донецькій та Луганській областях.

Дрібному, завбільшки з жайворонка, пісочнику в Червоній книзі України визначено статус «вразливий». Місця проживання його – неглибокі морські затоки з гальковими або піщаними берегами та інші малосолоні й солоні водойми. Зверху оперення цього кулика бурувато-сірого кольору, низ білий. Верх голови коричнюватий із чорною поперечною смужкою. У польоті на крилах виділяється вузька світла смуга. Таке оперення робить птаха абсолютно непомітним на тлі навколишнього ландшафту.

Гніздиться пісочник на морському узбережжі й у Дніпропетровській області. Під час кочівлі та сезонних міграцій кулика можна побачити і в інших районах. На початку 2000-х років чисельність цих птахів суттєво скоротилася, і тепер гніздиться в нас не більше ніж тисяча пар пісочників. Причини скорочення – інтенсивне освоєння прибережних біотопів і зростання чисельності здичавілих собак, сірої ворони, лисиці, єнотоподібного собаки.

Найбільший з усіх куликів, що зустрічаються в нас, – великий кульон. Забарвлення оперення його - буро-сіре з темними пістрявинами. У природі його легко впізнати за розміром (розмах крил приблизно метр) і довгим дугоподібним дзьобом. Через такий дзьоб цьому кулику вельми оригінально доводиться вгамовувати спрагу. Зачерпнувши дзьобом воду, він повертає голову назад і просовує її під ногу (для чого іншу ногу піднімає), а потім різко витягує дзьоб угору, і тільки після всього цього вода потрапляє в горло. Такі непрості маніпуляції кульон проробляє легко і швидко. У польоті цей кулик порівняно рідко махає крилами. Іноді він навіть планує з розправленими крилами і, крім того, може різко змінювати напрямок польоту й навіть перевертатися в повітрі. Під час польоту шия та ноги в цього кулика витягнуті.

Гніздові місця великих кульонів – великі відкриті болота, розташовані неподалік від річкового русла або озера. А на лиманах і морському узбережжі вони займають солонці з негустим, але суцільним травостоєм. У нас цей кулик гніздиться на Шацьких озерах, іноді в Рівненській області, а також у невеликій кількості на узбережжі морів. Гніздова популяція цього виду наприкінці 1990-х років не перевищувала сотні пар. На півдні в нас зимує іноді кілька сотень цих птахів. У Червоній книзі України природоохоронний статус виду «зникаючий».

Невеликі кулики дерихвіст лучний і степовий відрізняються від інших болотних мешканців коротким дзьобом, яким вони успішно добувають сарану, різних жуків, коників, і відносно короткими ногами. В оперенні обох птахів переважають світло-коричневі й буро-сірі тони. Дерихвіст лучний у польоті схожий на крячка своїми довгими крилами і вильчастим хвостом, іноді він ширяє в повітрі, щоправда, дуже швидко. Характерною ознакою є і яскраво-руде пір'я нижнього боку крил, помітне на далекій відстані. Степового дерихвоста можна відрізнити від лучного під час польоту за чорним підбоєм крил. Характер же польоту в обох цих птахів однаковий.

У Червоній книзі України природний статус дерихвоста лучного «рідкісний», а дерихвоста степового «зникаючий». Дерихвоста лучного можна зрідка спостерігати на гніздуванні в Херсонській області й у південних районах Запорізької та Донецької областей. Що стосується дерихвоста степового, то на початку минулого століття ареал його охоплював узбережжя наших морів від східного кордону до Дунаю, а на півночі – до Полтавської та Харківської областей. Але в 1990-х роках фіксували лише поодинокі випадки гніздування окремих пар у нас на півдні. Причини скорочення видів цих куликів (та й узагалі всіх куликів): меліорація земель, рекреаційне освоєння гніздових територій, кліматичні зміни. Місця, потенційно придатні для гніздування цих видів, охороняються в Дунайському та Чорноморському біосферних заповідниках. Але деякі орнітологи стверджують, що дерихвости лучні, наприклад, охочіше гніздяться за межами охоронюваних територій.

Кулика-сороку впізнати серед болотної дичини найпростіше. Кулик цей своїм зовнішнім виглядом – кольором оперення і порівняно короткими ногами – схожий на сороку. Порівняно із чайкою кулик-сорока більший, а від ходулочника і шилодзьобки відрізняється розподілом чорного та білого кольорів в оперенні. Летить кулик-сорока не дуже швидко і прямо, хоча іноді може різко змінити напрямок польоту. Людини близько до себе цей кулик не підпускає.

Гніздяться кулики-сороки в невеликій кількості на берегах лиманів, у дніпровській заплаві, в нижній течії Прип'яті та Десни. На морському узбережжі ці птахи селяться на піщаних ділянках або солонцях із негустим травостоєм, неподалік від води. У річкових долинах вони віддають перевагу піщаним косам із рідким лозняком. Менш охоче кулики-сороки селяться серед суцільних заростей лози або на відкритих піщаних косах.

У Червоній книзі України статус кулика-сороки «вразливий». На нашій території гніздиться не більше ніж вісімсот пар цього виду. Причини зниження чисельності: сезонні нагінні явища в Азово-Чорноморському районі, заростання та розмивання піщаних островів, коливання рівня води у водосховищах.

На жаль, успіхи заповідних територій у справі охорони та збільшення чисельності зникаючих видів пернатих дуже скромні. Та й узагалі, складається враження, що на занесенні виду в Червону книгу турбота про нього в нас і закінчується. Занесли – і забули. Адже головна причина зникнення не тільки куликів, але й більшості видів дичини – зникнення життєвих територій дичини, а найбільшої шкоди тут завдано повальною, всеосяжною і злочинною меліорацією. Тому потрібно по змозі відроджувати осушені болота, територій яких сьогодні ніяк не використовують. Будуть болота – буде й життя в них і навколо них, буде й полювання.