Напівзаряди

Павло Старий

Липень, 2020 рік

Вечір літнього дня напередодні відкриття полювання на качку проходив завжди за одним сценарієм: у літній кухні накривався «клейонкою» стіл і на ньому розставлялися порожні, стріляні, латунні гільзи…

У деяких уже з’являлася зелень навколо капсулів і всередині, але це не зупиняло процесу. Дід Павло брав до рук кожну гільзу, ретельно оглядав, чистив металевим йоржиком усередині, вибивав капсуль і ставив убік. Я, семирічний онук діда, сидів навпроти на стільці з ганчіркою в руках, і моє завдання полягало в тому, щоб узяти порожню гільзу, ретельно її протерти зсередини та зовні й поставити у спеціальне гніздо, зроблене в дощечці. Як же вони пахли згорілим порохом після пострілу – просто супер! Усього в дощечці було 24 гнізда – відповідно 24 набої. Більше дід ніколи не споряджав, адже починав своє мисливське життя ще з одноствольною шомполкою і на полювання йшов із зарядженою вдома рушницею та ще тримав один заряд в окремих частинах у трубках: порох, шріт, прокладки, капсуль. За полювання два постріли – дві качки. Принесеш одну – наступного разу не підеш, адже дорого просто так стріляти. Тому навіть із часом, коли вже придбав одностволку із заряджанням із казни, а потім і ТОЗ-БМ 16 калібру, набої завжди економив. Точніше, просто так не стріляв. Не стріляв за межами реального пострілу, не стріляв навмання, не виціливши, не стріляв, якщо погано бачив дичину, за кущами – цього й мене завжди вчив.

Коли повна барикада гільз уже стояла в отворах дошки, починалася друга дія чарівного дійства спорядження набоїв. Ваг дід не використовував, а брав мірні чашечки. Спочатку запресовував «Центробій» у гільзу, потім засипав мірку пороху «Сокіл», ставив прокладку, клейтух – обов’язково з повсті, далі ще одну прокладку з картону й ретельно притискав саморобною паличкою із грибком на кінці – я її називав «трамбівкою». Так робив геть з усіма набоями, не допускаючи мене до процесу. «Порох – діло серйозне і якщо покласти дві норми (випадково), може статися лихо», – говорив дід. Тому процес пакування гільз порохом завжди відбувався в тиші. Тільки моє сопіння трішки порушувало роботу. Далі до процесу долучався вже і я. Дід набирав наступну мірну чашечку шроту і висипав у гільзу. Мені ж потрібно було вставити картонну прокладку, обережно притиснути її «трамбівкою» й по краях додати кілька крапель клею БФ, щоб прокладка добре трималася й не висипався шріт із гільзи.

Таким за декілька годин ми споряджали дідів патронташ на 24 набої. А потім… приходив мій час. Для мене дід завжди споряджав десяток «напівзарядів» - так він їх називав. У ту саму гільзу він засипав половину мірки пороху та половину мірки шроту. Цим самим він давав можливість повноцінно насолодитися пострілом із рушниці, водночас уникаючи значної віддачі від пострілу.

З усіх моїх друзів рушниця була тільки в мого діда, тож щойно починався сезон полювання, всі зі мною починали товаришувати ще краще, ніж до цього. Адже з’являлася можливість, якщо я замовлю слівце перед дідом за когось із друзів, шмальнути зі справжньої рушниці по мішені. Про що ще могли тоді мріяти хлопчаки 7-8-річного віку?

Після спорядження набоїв ми пили чай зі смачними коржиками, які заздалегідь пекла бабуся Марія, й довгенько дід розповідав мені про мисливські випадки, які з ним траплялися на полюванні впродовж багатьох років. До речі, він прополював 56 років зі своїх 82. Його мисливський квиток досі лежить як пам’ять у шухляді мого столу. За тим дід слинив чорного олівця і на кожному набої, на кожній картонній прокладці малював цифри: «5» та «4». Використовували тільки такий шріт, половина п’ятірки – для правого ствола, половина четвірки – для лівого. Потім ставили набої в патронташ – праворуч четвірку, ліворуч п’ятірку.

Потім була черга рушниці. Дід знімав ремінь, набирав у миску гарячу воду, розводив мильний розчин із господарського мила й, відстібнувши стволи, ставив їх одним кінцем у миску та за допомогою шомпола й матерчатого йоржика ретельно їх промивав. Стволи нагрівалися від гарячої води, мені приємно було до них доторкатися. Потім стволи витиралися насухо та злегка змащувалися маслом. Усередині й ледь-ледь на поверхні. Також витиралася та змащувалася колодка рушниці, бойки. Наприкінці стволи протиралися насухо й рушниця в зібраному стані вішалася над дідовим ліжком. Я завжди пам’ятаю її над ліжком, наче у якомусь фільмі.

Далі дід збирав «тормозок», чвертку, пляшку узвару і складав усе це в армійський мішок. Повертаючись потім із полювання, він завжди приносив мені щось від «зайчика». Як правило, це був шматок хліба, сало та цибулина, інколи печиво чи цукерка. Яке ж воно було все смачне!

Перший день дід ходив на полювання сам, а вже на другий брав мене з кимось із друзів, і ми всі йшли за міст – на околицю міста, за залізничну колію попід мостом. За мостом був невеличкий ставок, який переходив у болото. На ньому дід частенько полював на качок. Ось там, біля ставка, ми сиділи на горбку і спостерігали здалеку за тим дійством. Як дід заряджав рушницю, піднімав забродні чоботи й потихеньку рухався краєм болота. Інколи підіймалися качки, і спочатку ми бачили, як вилітав із рушниці клуб диму, а вже потім гарчав постріл. Як правило, хоч з однією качкою дід таки повертався. Інколи було дві, а одного разу цілих чотири. Цей момент також запам’ятався мені назавжди. Три зеленоголові крижні й одна качка. Шкода, що тоді не було можливості фотографувати, адже стільки чудових моментів могло залишитися.

Потім дід ставив нам по мішені з газети на відстані 30 кроків, підстилав куртку і давав кожному кілька разів бабахнути з положення лежачи. Він детально розповідав, як прицілитися, як натиснути на гачок, як притиснути рушницю, щоб не було віддачі. До речі, тоді всі ми ще не доросли до того, щоб притискати приклад до плеча, а просто затискали його під пахвою, а завдяки «напівзаряду» віддача не була такою сильною, але постріл за гучністю не поступався, і шріт чітко прошивав газету. Нашій радості не було меж! Як правило, влучали всі. Хто рясніше, хто менше посівав газету шротом. А потім, кожен зі своєю, ми бігли наввипередки до решти друзів грати у футбол чи піжмурки, але перед тим сиділи всі разом та рахували кількість дірочок у газеті. У кого найбільше – той і виграв.

Дід же усміхався у вуса й ішов додому патрати качку, яку вдавалося вполювати. Якщо ні, ще буде вечірній лет, і тоді точно пощастить. Практично не збереглося світлин із полювання того часу, але одна, ще з початку дідової кар’єри, є, де він ще молодий, без вусів, з одностволкою та качками з того ж таки ставочку за мостом.

Відтоді минуло вже понад 40 років. Усі мої друзі виросли, й ніхто з них так і не став мисливцем, лише в мене залишилося це захоплення. Навіть зараз, коли вже за плечима стільки повноцінних мисливських сезонів, кожне чекання відкриття полювання минає однаково. Знову сідаю за стіл, чищу, вибиваю, споряджаю хоч десяток набоїв, незважаючи на те, що полюю частіше магазинними. Адже так хочеться просто посидіти, згадати ті чудові моменти дитинства, які назавжди закарбувалися в пам’яті.