Подальша історія мого Тобола

Анатолій Сухарев

Грудень, 2020 рік

Петро, господар сім’ї, якому я, від’їжджаючи з Якутії, зали-шив свою західносибірську лайку—Тобола, не був мисливцем. Але його син Мишко любив полю-вання й дружив із Тоболом. Розлу-чився я з Тоболом узимку, у грудні. Мишко в цей час служив в армії, але навесні в нього демобілізація, отже, восени вони підуть із Тоболом на полювання в тайгу—міркував я.

Мишко дуже зрадів листу, в якому батько писав, що Тобол залишився в них. Коли я перед самим відльотом додому привів Тобола до Петра, то ска-зав йому, що Тобол залишиться сам. У той час у них було два собаки, яких завів Мишко. Мисливцями вони були поганими й жили у них так, із жалості. Пізніше мені Петро написав: «Ти був правий, Тобол залишився сам».

Тривалий час про подальшу долю Тобола я нічого не знав. Гео-логічне селище, в якому я жив і де залишився Тобол, розформували. Геологічну партію, яка базувалася в цьому селищі, закрили й жителі роз’їхалися хто куди. Із розповсю-дженням інтернету мені вдалося розшукати нових господарів Тобола. Зараз Петро із сім’єю живе в Хаба-ровському краї. Міша одружився й живе окремо, в іншому місці. Ми почали листуватися в Інтернеті. Звичайно, насамперед мене цікавила доля Тобола. Петро розповів багато цікавого з його життя вже без мене. Я зараз спробую розповісти деякі історії з життя Тобола у нових госпо-дарів, про його полювання з новим власником.Навесні, відслуживши, повернувся з армії Мишко. Він вирішив серйозно зайнятися полюванням на хутрових звірів. Для цього придбав мисливську ділянку кілометрів за п’ятнадцять від селища. За літо поставив там будино-чок і прорубав перші путики. Під час роботи в тайзі Тобол був весь час із ним. Міша став розрізняти за гавко-том Тобола, кого він знайшов: білку чи соболя. Час, проведений за роботою в тайзі, дуже їх зблизив. Вони навчи-лися розуміти один одного. За робо-тою непомітно минула осінь. У жовтні випав сніг на вже мерзлу землю. Дого-вір на добування хутра укладено, тож пора на полювання, в тайгу.Рано вранці, ще затемна, Міша вирушив у дорогу. Лижня ще не про-бита, снігу мало, лижі продавлюють сніг до листя брусниці. Важкий рюкзак відтягує плечі, але потрібно до темря-ви дістатися до будиночка в мислив-ських угіддях. Стало світати, на снігу вже чітко видно сліди, залишені звіром і птахами. Сніг, як цікава книга, дуже багато може розповісти досвідченому мисливцеві. Так, евени за слідом собо-ля можуть визначити, як давно він тут пройшов, і пускати по сліду собаку чи рухатися на нартах далі.Ось на снігу посорки, залишки шишок, які їла білка. Гарний собака допитливо вдивляється у крони дерев, намагаючись виявити звіра. Але білка, побачивши небезпеку, зачаїлася, щоб зайвим рухом не видати себе. Досвід-чений собака, розуміючи, що білка десь тут, намагається розворушити її на «скребок». Підійшовши до стовбура дерева, він кігтями шкребе стовбур, а сам уважно вдивляється у крону дерева. Білка не витримує і починає йти верхом по деревах або просто застрибувати вище. На гавкіт собаки підходить мисливець. Ось і перший трофей, сезон відкрито!Тобол знову загавкав на білку, але дуже далеко обабіч стежки. Немає сенсу йти на гавкіт—велика втрата часу. Міша кричить, відкликаючи Тобола... І раптом попереду лютий гавкіт Тобола, незрозуміло, кого він обгавкує. Мисливець іде на гавкіт і бачить свіжий, чіткий слід. Дрібний сніжок ще сипле, він не встиг прихова-ти зелене листя брусниці, продавлене через тонкий шар снігу лапою звіра. Слід схожий на ведмежий, але наче менший... Напевно, росомаха—звір розміром із собаку, схожий маленьке ведмежа.Характер у росомахи поганий. Якщо зайде на путик—наробить неприємностей. Позбиває прива-ду з капканів, а якщо добереться до лабаза із продуктами—запаскудить усе! Своєю смердючою сечею рос-омаха кропить продукти, після чого їх вживати вже неможливо! Цей звір дуже розумний і обережний. Поба-чити його—велика рідкість. І ще у росомахи дуже цікаве хутро. Річ у тому, що хай із якого хутра пошито головний убір, але в сильний мороз навколо обличчя на хутро лягає іній. А от якщо шапка пошита з хутра рос-омахи, то інею немає. У неї волосини хутра всередині порожнисті.Від собак росомаха рятується, влі-заючи на повалені стовбури дерев. І от уява вже малювала Міші картину, де росомаха сидить на поваленій під кутом до землі модрині, а внизу гавкає Тобол... Усе це підігрівалося гавкотом собаки, що аж захлинався. Гавкіт усе ближче, ось серед дерев миготить кор-пус собаки. Міша підходить ближче і бачить таку картину: дві білки затіяли гру з Тоболом... Із протилежних боків стовбура вони спускаються мало не до морди розлюченого собаки, потім стрімко, як блискавки, тікають угору, а потім униз, майже до морди, водно-час злісно «цикаючи».Але якщо це не росомаха, то чиї тоді сліди? І раптом думка як блискавка пронизала мозок—це ведмідь! Зовсім свіжий слід. Очевидно, Міша його зля-кав, коли здалеку кликав Тобола. Але ж на плечі тільки малокаліберна гвин-тівка. Із неї росомаху ще можна взяти, поціливши в голову, а ведмедя ні. Проте додому Міша вирішив не повер-татися, хоч на душі було тривожно. Уся надія була на Тобола. В угіддях він має виявити ведмедя, якщо той опиниться занадто близько. За моїми розповід-ями Міша знав, що Тобол ведмедя не боїться і не раз виручав мене в таких ситуаціях. Він покликав Тобола і вка-зав йому на ведмежий слід. У Тобола жодної реакції, очевидно, він відчував, що ведмідь далеко. Міша пригадав розповідь одного мисливця. Нещо-давно на сусідній базі один недбалий мисливець стріляв ведмедя з малока-ліберної гвинтівки, коли клишоногий хотів украсти бочку з комбіжиром. Бочка стояла в річці, біля берега. Ведмідь відчув і прийшов увечері. Коли він підходив до бочки, господар із вікна хати почав по ньому стріляти з «мілкашки». Ведмедя він, звичайно, не вбив, але поцілив. Про це свідчив слід від ведмежого проносу з лохини. А раптом це той поранений ведмідь ходить і не може залягти в барліг?..Уважно вивчивши сліди, Мишко побачив, що ведмідь перейшов на інший берег річки, яка текла право-руч від стежки. Він перейшов її по камінню, виступаючим з води. Лапи продавлювали сніг на каменях і чорні відбитки ведмежих лап на білому тлі виглядали страхітливо. Подо-лавши страх, Мшко твердо вирішив не повертатися. Адже поруч Тобол, а від дому він пішов вже кілометрів на п’ять, та й ведмідь перейшов на інший берег річки.Йти ставало все важче. Пристой-на вага рюкзака і крутий підйом вгору не давали йти швидше. Чим вище він піднімався в сопки, тим товстішим ста-вав сніговий покрив. Під час походу він добув з-під Тобола ще пару білок. Мисливська хатинка стояла в самій вершині річечки, берегом якої йшов його путик. Десь через годину шляху він знову з жахом побачив свіжий вед-межий слід. Ведмідь перейшов річку назад, і йшов по високому берегу зліва від Мишка. Він зрозумів, ведмідь перейшов на високий берег, щоб звід-ти легше стежити за людиною. Зверху йому все видно, як на долоні. Мисли-вець відчував сильне занепокоєння, але все ж йшов вперед. Надія на Тобо-ла надавала йому впевненості.Почало сутеніти, снігопад посилив-ся. Коли до хати залишалося зовсім недалеко, крізь суцільну пелену снігу він побачив свіжі ведмежі сліди, які перетинали його шлях. Ведмідь спус-тився зліва, з високою гряди, і пішов праворуч, у глибокий розпадок. І тут же мисливець почув лютий гавкіт Тобола. Ведмідь був дуже близько від стежки людини. Тобол весь цей час контролював ситуацію, і коли дистан-ція між людиною і звіром стала небез-печно короткою, став на захист люди-ни. Тут нерви у Мишка не витримали. Рюкак, що став непідйомним, він повісив на сучок під крислатою яли-ною. Дістав тільки шматок вареного м’яса і хліб, а рюкзак вирішив забрати вранці. Без вантажу він швидко добіг до хатинки. А гавкіт Тобола все далі віддалявся в розпадок...Усю ніч був сильний снігопад. Попивши вранці чайку, Мишко пішов по рюкзак. Після сильного снігу від ведмежих слідів залишилися тільки ледве помітні виїмки. Ведмідь, керую-чись звіриним чуттям, яким наділила його природа, йшов у свій барліг на зимівлю. Він знав, що сніг приховає його сліди і він, ніким не виявлений, проспить усю сувору зиму у своєму притулку.Бувалі тайговики розповідали, що під час полювання на барлозі, якщо ведмідь втік від мисливців, за деякий час він починає шукати мурашник. Він його розриває і залазить усеред-ину лапами, які в нього найбільше страждають від сильного морозу. Потім ведмідь намагається добути собі їжу: оленя або лося. Але врешті-решт обморожує лапи й від висна-ження гине.

Ось так почався перший сезон полювання на хутро у Мишка, нового господаря Тобола. Сезон споглядан-ня краси і розуміння природи Півночі. Сезон нових відкриттів і пригод...