Осінній етюд

Юрій Яніш

Січень, 2021 рік

Ріденькі сніжинки спроквола креслять простір за вікном тамбуру. Електричка, вповільнюючи хід, підбирається до станції. Жорстке світло знехотя жевріючої зорі, чітко промальовані на його тлі переплетіння дротів, стриманий шум і штовханина пасажирів у проході. Хтось нетерпляче чиркає сірником, за склом пропливає вокзал, голі тополі, поодинокі людські фігури. Ось з`явилася присадкувата будівля, типовий блокгауз, щоб рятуватися від індіанців та іншої напасті.

Не полишає давно знайоме відчуття нереальності того, що відбувається. Немов збоку бачу себе, відчужено прихиленого до стіни, щоб не заважати тим, хто виходить, але й щоб не мати з ними нічого спільного: сьогодні мене не обходить жодна з життєвих проблем. Як завжди, загадую напівжартома, - якщо потяг доправить мене до стилізованої жіночої фігурки на стіні «блокгаузу», полювання буде успішним. Адже все, що відбувається навкруги мене – полювання!

Воно почалося ще вчора, коли я після роботи вкладав у наплічник плащ, сокирку (вже вона-от точно мені не знадобиться), їжу, набої з «дев`яткою»; коли знову й знову оглядав рушницю, прицілювався на скидку в опудало вухатої сови на стіні; коли з насолодою пив чай, читаючи підшивку сторічної давнини часопису «Природа й Полювання» у палітурці, що чудово пахне. Запах дитинства. Потім короткий, стомлюючий сон, не більш ніж три години – складне переплетіння кошмару (проспав!) і передчуття щастя. Знову чай, цього разу поспіхом, обпікаючись. Гучно віддаються кроки у принишклих темних вулицях. За традицією третій вагон (раптом приятель все ж таки зможе вирватися), нетерплячий перестук коліс, тьмяна лампочка у тамбурі (я ж у справі, а люди куди їдуть? – до вагону не пропхнутися!) І ось – зупинка, м`який поштовх. Охнула жінка, хтось вилаявся у пів сили. А по-над головами видно, що сніжинки, які перед тим проносилися за вікном навскіс, плавною дугою, раптом почали падати прямовисно, у повній відповідності до закону земного тяжіння. Жвавіше зачовгали ноги, вервечка людей поповзла з вагону на вкритий сльотою перон, повіяло сирістю, запахом шпал і прілого листя. Сніжок непомітно перейшов у набридливу мжичку, що загрожувала розгулятися холодним дощем: листопад біля порогу, і подарунків від погоди очікувати не доводиться. Вже можна і до вагону пройти, і сісти, - мало хто прямує далі вузлової станції. Але сідати не хочеться, за чверть години буде полустанок, а іще хвилин за п`ять – «місце мого призначення». І я трясуся далі в холодному і прокуреному тамбурі, задоволено відмічаючи, як впритул до залізничних рейок підступає молодий сосновий ліс, над яким похмуро здіймаються суховерхі дуби.

Приїхали. Поспіхом крокую слідом за електричкою, що прогуркотіла до переїзду, поспішаю якнайшвидше відмежуватися від людей, машин, запаху залізниці. Ревнивим професійним поглядом відмічаю, що серед прибулих, окрім мене, мисливців немає. Дощик посилюється, проте у хмарах помітні не просвітлення іще, але непевне їх очікування. Це вселяє надію, хоча, якщо розібратися, що нам дощ!

Біля самого переїзду зустрічаю середнього віку чолов`ягу, в чохлі рушниця, в очах сум. Звідти. Ночував на березі, змерз як пес – планував постріляти качок до прибуття конкурентів. Не з`явилися ні ті, ні інші… «Пост здав – пост прийняв!» Сьогодні я не качиний мисливець, моя дичина від мене не втече, аби зазимок не зіштовхнув її передчасно.

Насилу стримуючи хвилювання, підходжу до відстійників цукрового заводу. Вітер розірвав хмари, і дощ припинився. За тиждень рівень води дещо підвищився, але у довгих чоботях пройти можна майже скрізь. У квадраті відстійника багато місць, де зовсім мілко, видно багно, купини, полеглу рогозу. Складаю рушницю, заряджаюся, і щойно спускаюся з греблі – зліва поривається гаршнеп. <«Баранець малий» не хочу принципово! – Я.Ю.> Ледь чутно «тюркає» на підйомі й тріпотливим, непевним летом тягне направо. Поспіхом роблю ганебну хибу, але він сідає поблизу, не далі дистанції пострілу. Поспішаю до переміщеного, обшукую кожну купину, кожну травинку. Тут він. Матерія не зникає. І раптом – диво, я бачу його! На заломаному у воді стеблі рогози, витягнувши клюва, золотим злиточком лежить Птах Щастя! Яскраві поздовжні смуги на спинці і рябини на крилах помітно контрастують з іще зеленою рогозиною. Відчуваю якусь паралізуючу насолоду, як пойнтер на стійці. Крок, другий, злет… після влучного пострілу світ начебто засяяв. Розгоряється вже успішний мисливський день.

Лізу в самісіньку твань, обходжу один мочажок за іншим. Нерви напружені гранично, серцю затісно, довго так не витримати. На межі плаву і водної чистинки мовчки рветься круто вгору бекас. <І просто «Баранця» не хочу! – Я.Ю.> Жовтувато-бурою блискавкою йде наліво і, наздогнаний пострілом, продовжує окреслювати в повітрі високу дугу від купини, де виколупував хробачків, до невеликого водного віконця. Мить дотику завжди хвилює. Зачекавши трохи, підіймаю трофея за крило. З пониклого клюва збігає крапля води, безшумно зникає у рясці. Ряска прилипла до ніг птаха, до її чудового рудуватого хвоста. Струсивши зелені листочки, обережно опускаю здобич до ягдташа. Від пострілу знялись збоку іще дві пари бекасів, останні за цей день. Мабуть, переліт пішов на спад, третю добу летіли снігурі, і «красна дичина» відчула близьке похолодання.

У сусідньому відстійнику – відкриті ділянки подекуди в`язкого багна, калюжі. Деінде здіймаються куртини очерету, і все навколо затоптане коровами. Земля ледь прикрита зів`ялою травичкою. Місце кормне, хрестики слідів, дірки від дзьобів і білі плямки посліду підтверджують, що вночі тут жирували і бекас, і гаршнеп. Але бекас вранці змістився у зарості, а от гаршнеп спокійно міг залягти у коров`ячі сліди (недарма одна з його назв – підкопитник), забитися у траву до вечора. Без поспіху обходжу галявинки між острівцями осоки, болотяного хвощу, комишу. Вода з відстійника пішла, але гаршнепу достатньо найменшої калюжки або просто вогкої землі.

Так воно і є. Після чергового поспішного промаху опановую себе, наступного відпускаю кроків на двадцять і тільки тоді скидаю рушницю. Упав! Насилу знаходжу його серед пожовклої трави на тлі бурої землі. Розкинувши крила, гаршнеп лежить догори спинкою, клювом до мене. Який же він гарний! Вдягнутий чепурніше від бекаса, по спині й голові – яскраві золотисті стрічки. Темні плями з металевим, надзелень, блиском, рудий хвостик, голова кругліша за бекасячу, з єдиною чорною смужкою, клюв коротший і – великі круглі очі. Лежить на долоні як коштовний камінь, осіння нагорода за труди і терпіння.

Більше стріляти не став, перегоріло. Вибрався на берег, дивлюся – не дуже високо летять двійко великих гусаків, швидше за все, гуменники. Ретельно, важко і потужно працюють крилами, і у того, що ближче, не вистачає махового пера: картечина вистригла? Пройшли стороною, потягнули за ліс. І так сумно зробилося, що ось іще одне літо не вернеться – немає слів…