В багатих угіддях

Володимир Саратов

Лютий, 2021 рік

Запросив мене мій знайомий, Тихон Васильович, до себе в гості на полювання. Я склав рюкзак, узяв рушницю і поїхав до нього вже наприкінці листопада. Наступного дня пішли ми разом у ліс. На диво, ще були гриби. Знайшли з десяток маслюків, одного рижика, кілька зеленок і три молоді зонтики. Походивши лісом, вийшли до річки. Безлюдними були тепер її береги. Не те, що влітку, коли в багатьох місцях рясніють намети відпочивальників, а по воді з надувних човнів рибалки наполегливо «дорожать» окунів, щук і судаків. Вода в річці за осінь сильно впала і прояснилася, оголивши жовті мілини. По берегах темніли голі кущі і дерева; далина кутала їх у сизуватий серпанок туману. Метрів за сто від берега пірнала пара черні. Навпроти, біля великого острова, на мілководді плавало і годувалося два десятки лебедів; серед них більш ніж половина була сірих птахів - молодих. Там же сиділа велика зграя прогонових качок; судячи з голосів, це були крижні.

На зворотному шляху ми знайшли ще п'ять маслюків та бачили кілька старих мухоморів, а два яскраво-червоні, моложаві прикрашали одну прогалину. Я навіть подумав, що гриби ще будуть, але за два дні випав сніг і накрив землю шаром на два вершки, припорошив гілки кущів і сучки дерев. До кінця тижня сніг трохи осів, підморозило до -5 і підсипало ще свіжого снігу. Прийшов грудень, настала зима.

У суботу до світанку ми, взявши рушниці, вийшли з хати. Небо було затягнуте сірими хмарами, з яких повільно опускалися поодинокі сніжинки. Чисте, морозне повітря бадьорило і тішив білизною сніг. За селом ми перетнули кленовий гай, перейшли по бетонному мосту змілілий широкий канал і пішли полями і трав'янистими пустками. На них великими кущами ріс подекуди червонолоз, тут і там виднілися колючі дикі грушки і височіли поодинокі старі верби із зеленими кулями омели.

Незабаром почали траплятися різні сліди. Відбитки невеликих витончених копит, трохи більше ніж вершок, підказували, що тут були козулі. Їхні наброди тягнулися від густого сосняку через дорогу і йшли у велику низину з травами, кущами, посередині зарослу осокою, очеретом і рогозом. Були сліди і більших копит, до півтора вершка, що належали оленям. Приблизно сорок плямистих оленів завезли сюди з Підмосков'я на самому початку 1990-х. Тепер, кажуть, оленів тут уже кілька сотень. Траплялися ще сліди лисиць, а заячих бачили тільки два. Розмашисто пройшов недавно лось - лісовий бик із копитом на три вершки. Його великий слід потягнувся до зарослого вільшаника, що темнів удалині.

На нашому шляху трапився неширокий ложок із кремезними дубами, крушинами і кущами глоду. Я пішов по озимині ліровуч, а Тихон Васильович праворуч по ґрунтовій малоїждженій дорозі уздовж цього ложка. Пройшли ми всього кроків сто, і тут вдаряє дуплет Васильовича. Бачу, як він поспішив у поле, потім зупинився і долинув його крик: «Узя-яв!» Поспішаю до нього. Тихон Васильович уже зняв із рушниці ремінь і починає чіпляти добутого вуханя, схрещуючи його лапки. Вітаю «з полем». Звеселівши, ми знову рухаємося далі по обидва боки ложка. Щоправда, пройшовши його до кінця, ми більше нічого не підняли, лише злякали кількох сойок, які вишукували тут під снігом жолуді. З нестямним котячим криком птахи полетіли до лісу.

Перетинаючи далі пустку, порослу подекуди пирієм, деревієм, звіробоєм, дикою морквою і кущами полину, ми підняли дві зграйки вівсянок і бачили ще двох русаків. Зайці вискочили далеко, кроків за півтораста, і втекли без наших пострілів. Пролетів кудись самотній ворон, голосно «покуркуючи». Зграйка дроздів-горобинників опустилася на самотню вербу з омелою. Пустка скінчилася, почалися густі чагарники з лози й аморфи (родом із берегів Міссісіпі). Через них білою стрічкою протягнулася засніжена ґрунтівка, оточена з двох боків широкими рогізно-очеретяними займищами. Дорога йшла по невисокому насипу, густо оброслому чагарником. Десь тут, зліва, сховалося недоступне Тихе озеро, площею гектарів двадцять. Мені було цікаво, чи є на озері качки? Я зупинився і прислухався. Озеро мовчало; може, воно вже замерзло. Лише неподалік попискувала пара блакитних синичок, що жваво лущили дрібне темно-коричневе насіння аморфи. Далеко попереду темнів вершинами ліс - Слобідські сосни. Ми пройшли від села вже кілометрів шість. Раптом попереду, мелькаючи рудуватим боками, дорогу перескочили дві козулі; за ними трохи згодом майнула і третя. Там, де були козулі, тягнулася стежка з відбитками тварин копит. Звиваючись темною змією, стежка поповзла в густі зарості, над якими подекуди височіли верби, вільхи і тополі. Пройшовши ще трохи, ми повернули на ледь помітну дорогу зі слідами кабана і кіз, що примхливо петляла в кущах повз видолинки. По ній можна було проїхати тільки на возі. Тихон Васильович сказав, що попереду буде суходільний луг. Через кроків двісті, праворуч від нас із безводної канави рвонув кабан і відразу зник, таранячи густий очерет. Незабаром шум його руху в заростях стих. Напевно, звір зупинився і прислухався, чи немає переслідування. У канаві вологою вм'ятиною темніла кабаняча ванна. Ми пішли далі і вийшли на невелику красиву гриву з дубами. Дуби завтовшки з пів-обхвату росли негусто, як у парку. Серед їхніх стовбурів на землі лежала стара вежа-сидьба. Неподалік виднівся ошкурений дубовий пеньок. Зверху в ньому було вирізано трикутне заглиблення - звірової сільниці. Вежа була зроблена із чотирьох рівних дубових і осикових стовбурів завдовжки по п'ять кроків, завтовшки з долоню, збитих жердинами на зразок усіченої піраміди. Зверху був прибитий тонший настил із жердин і лава. Два осикові стовпи вежі позгнивали і зламалися. Колись у цьому віддаленому і відокремленому місці хтось зустрічав зорі на таємній варті.

Малопримітна дорога, пройшовши краєм діброви, вивела на невеликий болотистий сінокіс серед верболозу. Від сінокосу, серед високих купин у рудій осоці потягнулася звірина стежка зі слідами копит на сусідню лісисту гриву. По ній ми прийшли до мілкого броду. Тут на припорошеному свіжим сніжком тонкому льоду закарбувалося три сліди. Єнотоподібного собаки - невеликий, округлий, із коротенькими кроками; лисячий - більший, овальний, і видри - найбільший, п'ятипалий. Похрустуючи льодком, через брід і по трав'яних заростях ми, нарешті, вийшли до великої пустки з темними плямами лозових кущів. Пустку облямовували болотисті низини з очеретами. Віддалік темніли кронами два соснові бори; від одного долітав клекіт орлана.

Озирнувшись, ми розійшлися кроків на сто і не поспішаючи рушили, тримаючи рушниці напоготові. Кілька разів на нашому шляху траплялися сліди козуль, і пробороздив сніг кабан-одинець. Він пройшов не поспішаючи, з коротким кроком, розпушуючи сніг майже тривершковим копитом. Ну і вепр! Центнерів під три! Відволікшись на його слід, я проґавив зайця, що вискочив кроків за пів ста. Похапцем вистрілив, але вухань тільки майнув строкатими вухами і зник у травах. Ще були сліди лисиць, але жодної ми не бачили. Зрештою, прийшли до болотини. Тут біля верболозу під високою вербою білів засніжений дощатий столик із двома лавочками. За столиком ми зі зручностями перекусили взятим хлібом, салом і солоними огірками. Потім випили по чашці солодкого чаю, швидко приготованого на вогнищі із сухих лозових гілок. Вузька стежка від місця зі столиком вела до обмілілого зараз рукава, який простягнувся ліворуч, до річки. Біля сусіднього лозового куща росла калина - великий кущ весь всипаний яскраво-червоними ягодами. Я із задоволенням з'їв їх солодкувате гроно і нарвав пучок із собою.

Час давно перевалив за полудень, і ми вирушили в дорогу назад. Знову перетнули пустку і через брід, по гривах повернулися до насипної дороги. За нею минули урочище з Тихим озером і вийшли до краю заростей. Раптом у кущах зліва голосно і різко, якось «металево», свиснуло, почувся тріск гілок, шум від бігу і майнув темний бік великого звіра. Я оторопіло завмер на місці. «Олень-рогаль», - спокійно відповів Тихон Васильович на моє схвильоване запитання. Виявляється, самці плямистих оленів у разі появи людини свистять, як казковий Соловей-розбійник.

Далі ми взяли напрямок прямо до каналу на міст. Тихон Васильович пішов більш прямою дорогою, що тягнулася вздовж соснового лісу, а я - правіше, по луговині. Іду, дивлюся, далеко попереду по засніженій дорозі біжить якийсь звір - чи то вовк, чи то собака. Я завмер стовпом і спостерігаю. Звір наближається. Лисиця! Ніс до снігу опустила і часто по боках поглядає. Вітер тягнув збоку, і лисиця мене не мала чути. Незабаром вона звернула в невисокі жовтуваті трави і там стала мишей винюхувати, насторожуючи вуха. Потім вийшла з трав на сусідню озимину, зупинилася, дивиться на всі боки. До лисиці було метрів сто. Куди вона піде? Лисиця подивилася на дальній ліс і... пішла назад до дороги вздовж краю трав. Перейшла дорогу і зникла в низині праворуч від мене. У низині ріс густий рогіз. Він, як стіна, заввишки з людський зріст простягнувся приблизно на кілометр. Між дорогою і рогозом руділи смуга невисоких трав, кроків двадцять завширшки, з рідкими кущиками лоз і дрібної вільхи. Ех, думаю, втекла «руда кума»! Але раптом помічаю її, промайнула у траві. Серце моє прискорено закалатало, а тіло ніби струмом ударило. Спочатку лисиця порпалася на місці, і я вже було вирішив підкрадатися до неї, але вона стала наближатися. Дихання стримую, а всього колотить від хвилювання. І тут, як на зло, лисиця за дорожнім укосом зникла. Я тремчу, як у лихоманці. Куди пішла? Раптом лисиця з’явилася знову. По боках не дивиться, щось шукає і сніг копати починає. Я рушницю тихенько піднімаю. Тут лисиця голову підвела, на мене зиркнула, на місці крутонула і кинулася навтьоки. Я вистрілив. Пробіг кроків п'ятнадцять. Біля рогозу щось рудіє. Лисиця-я-я! Пишна вогнівка розтягнулася на боці, біліючи низом. Потоптавшись поруч і намилувавшись її хутром, второчив я «кумасю» на рушничний погон і поспішив до Тихона Васильовича. Він, почувши мій постріл, зупинився і сів відпочивати на поваленій старій тополі. Підійшовши, я присів із ним поруч і розповів про своє полювання. Відпочивши за розмовами, ми вирушили до мосту. Вечоріло, почало холоднішати. Околиці непривітно потемніли. Швидко сутеніло. Неабияк втомлені, але веселі і окрилені радістю успіху ми поверталися з полювання.

На мосту стояла знайома темно-зелена «Нива» старшого єгеря Івана Івановича. Він повертався після об'їзду угідь. Майже щодня єгері здійснюють тут об'їзди, спостерігаючи і ведучи сувору охорону звіра. Копитних уже почали підгодовувати, завозячи трактором на майданчики із солонцями кукурудзу. Недовго переговоривши про полювання, прощаємося; ідемо через гай до села. Попереду доріжку перескакує заєць і ховається серед густих стовбурів. Геть стемніло, коли ми зайшли в хату.