Звитяжець на роздоріжжі

Юрій Яніш

Травень, 2021 рік

(дорожня мапа перехідного періоду)

Минуло понад сім тисяч років відтоді, як винайдені прадавнім генієм лук і стріла виокремили мисливця з людського загалу. Відтепер стало зрозумілим, що здобути влучним пострілом дичину, яка зробилася більш полохливою, може не будь-хто, а людина, що володіє певними навичками.

Успішний стрілець своїм мистецтвом започаткував елітну касту годувальників-здобувачів доволі вузької спеціалізації, своєрідну виробничо-військову інтелігенцію. Відповідаючи вимогам часу, лучник повинен був регулярно вправлятися в своєму умінні, аби слушної миті не схибити. Він все більше і більше віддалявся від рутинної, суто господарчої діяльності. Витончений «митець» з луком поволі відтискав на задній план заклопотаного «ремісника» з довбнею або списом у справі здобуванні «дикого м`яса», яке того часу становило істотну частку раціону.

Професор-мисливствознавець Ігор Наконечний у статті, що вийшла у березневому числі «Полювання та риболовлі», дуже доречно згадав славнозвісні загінні полювання на диких коней у Солютре. Це була, так би мовити, «Золота Доба» списа, технологія обробки кремінного вістря методом віджимного ретушування сягнула небувалого рівня. Навіть відповідний період палеоліту так і названий археологами – солютре, за місцевістю на півдні Франції, з якої походять неперевершеної якості тонкі листоподібні наконечники.

Та якщо у солютрейський період геть-усі, хто міг тримати ратище, заганяли баских диких коней до смертоносного урвища, то згодом, коли й звірини помітно поменшало, окремої ваги набув професіонал, який міг без зайвої метушні ввігнати тарпану або оленю стрілу під лопатку десь біля водопою. Здавалося б, продуктивність полювання, яке набуло індивідуальних рис, нібито й знизилася. Але за відсутності холодильних камер було навіть краще, якщо лучник здобував наступну тварину, коли попередню вже з`їдали. А це стало можливим ще й тому, що потенційна здобич не була розполохана гучними облавами.

Саме тоді, вже у мезоліті, назавжди переплелися шляхи людини і напівдикого собаки. І приблизно відтоді пані Історія розпочала копітку селекційну роботу зі створення генетичних мисливських ліній двоногих та їх чотирилапих помічників. Мисливець, всміхнись і негайно почухай за вухом свого курцгаара. Ви з ним – представники істинної родової еліти, можете не сумніватися! Собак інших порід також пригорніть, а в кого собаки досі немає – почухайте свого лоба і задумайтеся, чому.

Відтоді, сказав поет, «мов лебеді зграї віків пролетіли», багато ремесел перетворилося на мистецтва, втративши свій утилітарний зміст. Не стало винятком і полювання. Не пізніше за кінець ХVІІІ – початок ХІХ століття його промисловий і аматорський напрямки у Європі остаточно розділилися, щоб надалі еволюціонувати самостійно. Проблем промислу ми не будемо торкатися з цілком зрозумілої причини. А от аматорські варіанти викристалізувалися у декілька естетично довершених видовищних форм.

Майже не змінилося захоплююче соколине полювання. Хіба що нафтові шейхи гасають тепер рідною пустелею з таймирськими контрабандними кречетами і своїм почтом на потужних джипах, а не на шляхетних арабських скакунах. Та це вже справа особистого смаку, віяння часу.

Псове полювання досягло вершини свого розвитку у європейському парфорсному – на лисицю і оленя, і в поміщицьких комплектних виїздах з хортами й зграєю гончаків. Недарма Олексій Некрасов називав псове полювання «ратною забавою»: не кожному до снаги були шалені кінські перегони полями та байраками під час ловів русака або «красного» звіра.

Різночинна верства через брак коштів задовольняла свою палку пристрасть у рушничному полюванні з одним гончаком, максимум зі смичком.

Найвищого ж артистизму сягнуло полювання з підрушничним собакою на «красну дичину» – дупеля, бекаса, вальдшнепа, гаршнепа. Йому вірою й правдою прислужувалися багаті й бідні, вищий світ і простолюд – тільки б у душі палала справжня мисливська пристрасть, було розуміння тонких нюансів. Справа вишукана, на перший погляд не така вже й складна, цілковито збиткова – як і будь-яка насолода в її чистому вигляді. Але насолоді передує копітка робота з вишколу й натаскування чотирилапого колеги, трудомістка й матеріально витратна. Вона вимагає часу, певних знань, надлюдського терпіння й наполегливості. Недарма здавна існує окрема професія єгера-натаскувача. Хоча так само здавна вважається, що найкращим чином може підготувати собаку тільки сам власник, звичайно, якщо не припускатиметься певних помилок. Так досягається максимально можливий контакт ведучого з твариною, на все собаче життя закладається підмурівок їх плідної співпраці. Бо тільки правильно поставлений собачка дарує у полі радість, а не створює прикрі проблеми…

А вже скільки ще існує видів задоволення неспокійної мисливської пристрасті  – рахуйте самі. Тут і вальдшнепи на тязі, й тетеруки на току, й різноманітне полювання на водоплавних – бродове, на зорових летах, з опудалами на прогонову дичину. А ще й загінне на копитних або на вовків і лисиць з прапорцями… усього й не пригадати. Залишимо глухарів, ведмедів і лосів у спокої, хай будуть здорові. Хоча «лосяче питання», вважаю, ще відкрите й далеке від вирішення. Правильно зауважив Тарас Григорович: «Що згадувать про минуле, згадаєш – заплачеш»…

Але ми плакати не будемо, краще озирнемося навколо. А навколо – Руїна, певною мірою рукотворна. Дичини, незважаючи на шалені обмеження полювання, майже всюди обмаль. Там, де успішні господарства домоглися її високої чисельності, на заваді розвитку виникають бюрократичні перепони, спроби рейдерства, підіймає свою мерзенну голову екотероризм – на тлі незрозумілої пасивності правоохоронних органів. Об`єкти ПЗФ, за моїм оціночним визначенням, множаться там, де треба, а здебільшого – там, де вони нікому не потрібні й користі природі принести не можуть, - наче якісь метастази. Що не кажи – модний наразі спосіб розпилювання бюджетних коштів, практично безпрограшний. Утім, будемо сподіватися, що новостворені об`єднані територіальні громади не дадуть себе ошукати, не поведуться на матеріальні подачки й пустопорожню демагогію, й не поступляться своїми законними правами на користування природними ресурсами. У людей не просто намагаються відібрати право полювати й ловити рибу на своїй землі, - це право нахабно крадуть у їх дітей та онуків! А за лаштунками цього театру абсурду, наче підстрелені зайці, верещать зоозахисники: комп`ютерний вірус, що шириться соціальними мережами, легко вражає мізки, позбавлені захисної програми. Загалом, картина олією.

Вважаю, що виникла нагальна потреба у створенні незалежного державного регулятора, якому були б підпорядковані всі питання мисливської галузі народного, а не сільського чи будь-якого ще господарства незалежної України – як економічні, так і суто юридичні. Назвіть його як хочете, хоч Міністерством полювання. Кадрова комплектація не проблема, у нас достатньо притомних науковців і мисливствознавців-практиків. Імен не називаю, щоб бува не залишити поза увагою достойну людину. Запевняю, Україна має таланти й у цій сфері.

Конче необхідно вивести мисливство з-під юрисдикції Міністерства екології і охорони довкілля, чи як там ще його називатимуть. В жодному випадку не слід узгоджувати з ним строки відкриття полювання й ліміти вилучення тварин державного мисливського фонду. Як показала сумна практика, це шлях в нікуди: звичайне виконання свого службового обов`язку заангажовані чиновники перетворюють на прямий саботаж.

Користувач мисливських угідь краще знає, скільки чого у нього є, й скільки яких тварин можна здобути без шкоди поголів`ю плідників. І це більш нікого не обходить. Протиставлення полювання і охорони природи – це ідіотизм у його чистому, довершеному вигляді. Це те ж саме, що звинувачувати завзятого театрала у підпалі театру.

Також в жодному випадку не можна «списувати в архів» весняне полювання. 70 років законослухняні мисливці України чекали на його офіційне відкриття, нарешті 2002 року дочекалися, і що далі, знову чекати 70 років? Україна має достатній ресурс, щоб у майбутньому позмагатися з такими мисливськими державами, як Угорщина, Словаччина або країни Балтії.

Так, відразу виступає на перший план проблема недостатньої фінансової спроможності УТМРівських господарств в цілому. Але я далекий від думки про неминуче фрагментування їх на більш дрібні комерціалізовані підрозділи. Найстарішій спілці мисливців України і надалі бажано залишатися орієнтованою на людей з невеликими статками. За умов ринкової економіки це буде принаймні справедливо.

УТМР має достатньо можливостей для продуктивного розвитку. Першочерговим завданням є врегулювання юридичних питань з об`єднаними територіальними громадами і приватними фермерськими господарствами стосовно права полювання на їх землях, унормування якості та техніки застосування отрутохімікатів тощо. Оприлюднені днями у ЗМІ факти масової загибелі мігруючих червонокнижних птахів на фермерських полях в районі Асканії-Нови говорять самі за себе. І – от біда для «зелених» пропагандистів – мисливці тут ну жодним чином ні до чого! Взагалі, у економічно розвинених країнах існують механізми відшкодування фермерам збитків, спричинених тваринами, що належать до державного мисливського фонду, а також – матеріального заохочення через послаблення податкового тиску на фермерські господарства, що надають можливість і сприяють проведенню полювання на їх територіях. Все це повинне обговорюватися фаховими правниками і економістами, але постановка цих питань на державному рівні на часі саме зараз.

Незалежно від того, що спричинилося до глобального потепління клімату, його наслідки очевидні. Регулярні посухи викликають обміління водойм і просто зникнення дивом вцілілих від меліорації болотяних угідь, наші зими набувають відверто європейських рис. Жорстке регулювання дніпровського водостоку сприяє перетворенню заплавних лугів, що збереглися, на зарослі бур`янами і аморфою пустки. До згаданих чинників необхідно віднести й майже суцільне припинення сінокосіння, а також випасу великої рогатої худоби та коней. Проте можна зауважити і певні позитивні моменти. Якщо обмежити автомобільне браконьєрство і безконтрольне застосування фермерами дешевих отрутохімікатів, складаються оптимальні умови для відтворення чисельності польової дичини, русака і куріпки зокрема, що подекуди й спостерігається. Безмежні обшири, засіяні соняшником і ріпаком (рапсом), створюють сприятливі умови для розмноження диких голубів, припутнів і горлиць, а особливо – концентрації їх у великій кількості під час осінньої міграції. Якщо вчасно переорієнтуватися на ці види, а там, де можливо, доповнити їх «абітурієнтом» – штучно розведеним фазаном, можна вивести угіддя УТМР з економічної кризи. Варто лишень запропонувати споживачеві якісне бюджетне полювання.

Головне – діяти на випередження, не даючи змоги псевдоекологам проштовхувати під загальний політичний шум у ВР закони або вносити законопроєкти, які на хвилі світової «моди» брутально обмежують природжені права громадян і підривають економіку держави. Вміємо ж ми стріляти «з випередженням»! За умов, що склалися, залишиться тільки той, хто буде наполегливо відстоювати свої погляди й переконання. Ніхто не зробить нашу роботу за нас. Якщо не ми, то хто?