Початок промислу

Михайло Тарковський

Жовтень, 2021 рік

Усе заварилося щільно і яскраво, зливаючись в алмазно-синьо-руде місиво льоду, води і заходів. І я вже й не згадаю, скільки разів надівали на кульок Рижикової морди петлю, скільки разів здирали назад проти шерсті і скільки разів збивали ми з курсу човен під час швартування.

Потім добули оленя, в якому нам сподобалося все, крім того, що він не стоїть під собаками, і про якого Таган сказав: «Ніч-чо так бичок. Але сохат є сохат!». А потім повернулися вже по снігу. Старшой витягнув човен, і промисел почався. З-поміж домашніх яскравих подій запам'яталося дві.

Уранці в сутінках з того боку прилетів глухар і з гуркотом видерся на ялинку над хатинкою. Ми загавкали, а Старшой у трусах і калошах вийшов і добув глухаря з «тозівки». Нас страшенно насмішило все: і дурень-глухар, який зосліпу вдерся в наше розташування, і Старшой у трусах і з «тозівкою». Реготали, поки Таган не гаркнув:

- Е, коні, досить іржати. Ви б з його відгарували в тайзі, а потім би ха-ха ловили.

Таган розмовляв рубано і різко. І слова ніби зронював. Не в сенсі сварився, а в сенсі упускав. З такими співрозмовниками що не скажи, все одно дурнем будеш. Припустимо, Таган зронив:

- На сході соболь пішов...

- Правда? - пискнемо ми.

- А чо неправда... - буркне Таган обурено-презирливо, та так, що ти винен по вуха, якщо не віриш і перепитуєш. І басовито, з ричиною додасть:

- Раніше в цей час тут по струмку Аян-покійничок по п'ять соболів на день заганяв... Щоправда, я кажу, тоді й собаки були... Аян розповідав: «Дяа Вова, старшовський батько, одних тіки цуценят до п'яти особин на промисел брав. А залишав одного! - і, побачивши наші повні сум'яття очі, говорив з натиском. - Але зате це собаки були... Якого хріна гавкати... - досадно-розчароване «а щас...» уже й не було потрібне. Хотілося злитися з підстилкою.

Коли Таган заводив мову про діда Вову, у нього відразу з'являвся вираз «одного тіко»: «Дід одного тіко омоля по три ванни на замет брав»; «Однієї тіко кислиці по сорок відер здавав» або «Одних тіко віників по сімдесят дружок заготовляв». Дружка, хто не знає, це пара віників, зв'язаних мотузкою.

Таган по слово в кишеню не ліз. Якщо хтось говорив: «Та облиш ти», він гаркає: «Як облиш, так і підніми». А якщо не погоджувалися, мовляв: «Ну канє-є-є-єшно», то передражнював: «Конюшня». Старшого він поважав, у них були свої довгі стосунки, і те, як вони спілкувалися - напівнатяками, доторками - окремого слова варте. Сиділи коло багаття біля хатинки, Старшой колотив собаче в тазу і щось говорив тихе Тагану, що лежав біля ніг, а той ледве ворушив хвостом і трохи притискав вуха. А Старшой клав руку на голову Тагану і погладжував-почухував опуклий шов на собачому лобі. Ребро жорсткості, як висловився якось Рижик. Ми вмирали від заздрощів, прив'язаний Рижик аж позіхав зі скимлінням. Є таке собаче поскиглювання в позіханні. Відкрити рот ніби для позіхання, а далі позіхання розтягнеться то-о-о-онким, дуже високим скигленням і, виходить, скимління замінює позіхання і начебто має вже в гавкіт перейти. Але ж ні, в позіхання і повертається. Це відбувається, коли ми нервуємося. Таке «у-а-а-а-а-а-а...».

Відчуваю, що ви самі почнете позіхати зі скимлінням... Тому, завершуючи до пори тему Старшово-Таганової дружби, скажу, що розуміли вони одне одного з пів слова, і на розвилці лижні Таган завжди знав, куди піде Старшой, хоча для порядку і озирався. А як Старшой дивився на Тагана в роботі! Коли, примчавшись із величезною швидкістю, той з нальоту пхав носа в соболині сліди, розрізаючи сніг, або люто вгризався в підніжжя кедрини, аж летіло коріння, що пахло грибами і пріллю. Цим милувався не тільки Старшой. Рижик же просто ковтав.

Як я говорив, першою подією був глухар і вихід Старшого в трусах. А до другого плавно переходжу через кутух. Старшой зробив нам новий двоквартирний кутух - довгу будку з колод із двома входами і перегородкою, живи - не хочу. У кожного своя площа, але треба знати собак: ми відразу влізли разом у правий відсік, спочатку я, потім Рижик. А потім у лівий спочатку Рижик, потім я. Гарчали, штовхалися і так і жили, то удвох, то порізно. Почергово.

Іноді Рижик лягав під навісом біля дверей хатинки, за що Старшой його звав «теплозадим», вважаючи, що Рижика приваблює тепло з-під дверей. Хоча, можливо, йому хотілося бути першим, коли Старшой винесе об’їдену грудину глухаря або риб'ячі кістки. Рижик належав собі навіть переддверну круглу вм'ятину у ґрунті, де, згорнувшись клубком, то прислухався до маневрів Старшого в зимовищі, то дрімав, а то раптом починав, напружено піднявши морду і натягнувши кути рота, чухатися і стукати лапою по колоді або одвірку. На що Старшой відповідав незмінним: «Хто там? Наші всі вдома!». А коли відчиняв двері випустити жар, то Рижик вставав і встромляв у хатинку спочатку морду, потім шию, а потім і сам просовувався і стояв, виляючи хвостом, стукаючи ним по одвірку, на що Старшой казав: «Хатинку зрубаєш».

Штовхатися біля дверей зимів’я під навісом ми обидва любили, і одного разу, граючись, весело заїдаючись і штовхаючись, перекинули порожній ящик. По ньому Рижик заліз на лабазок і взяв шматок масла з дощечки, на якій лежав ще й примерзлий малосольний сиг. Рижик схопив масло, але дощечка впала і наробила гуркоту. Старшой вискочив і все зрозумів, хоча Рижика і слід пропав. Старшой поклав шматок привади на те саме місце і підсунув зручніше ящик. Наступного вечора Рижик лежав-лежав, а потім раптово і ні слова не кажучи зірвався і дрібним самозаглибленим підтюпцем рушив до ящика, став на нього задніми лапами і, спершись передніми об полицю лабаза, акуратно взяв приманку. До неї Старшой прив'язав кришку від бідона, і вона гримнула. Рижик відскочив і почувши, як Старшой почав шукати калоші, зіскочивши з нар, втік подалі.

Третя подія сталася не біля хатинки, а в тайзі. Був у нас довгий і нелегкий день, ходили по путику-тупику, повертаючись своєю лижнею. Тільки-но Старшой розвернувся в бік хатинки, Рижик погнав додому. Осторонь від лижні Таган обгавкав глухаря, і ми затрималися, а повертаючись, не доходячи до хатинки, виявили Рижика, що потрапив у капкан. Як зараз пам'ятаю - другий номер, Старшой ставив їх на лисицю, росомаху і песця, коли той підходив із тундри.

- Зголоднів! - прогарчав Старшой, - півтора кілометра не дотерпів! Посудник...

Коли Старшой спробував звільнити брата, той став істерично кусатися, і Старшой зняв суконну куртку, накинув її на морду і звільнив лапу.

Це з неприємного. А, звісно, головною і довгоочікуваною подією стали наші перші соболі. Найпершого обгавкав Таган. Коли ми з братом підбігли, все навколо кедри було потоптане, і заходу соболя я не зрозумів, як і картини взагалі. Соболець попався потайний (люблю це слово), і жодних ознак життя не подавав. Рухи повітря були такі, що запаху звірка я не відчував. У мене було два виходи: нічого не зрозумівши, загавкати слідом за Рижиком заодно з Таганом, або не поспішати і розібратися самому. До того ж у мене загострене почуття чужих заслуг і мені не хотілося ні до кого примазуватимуться. Хоча, як з'ясувалося, одна річ - принципи, інша - почуття. Підійшов Старшой, і, щоб нас зацькувати, вистрілив поруч із соболем по гілці.

Зір у собак на третьому місці після нюху і слуху. Але коли я побачив гойдання гілок, по яких перескочила темно-бура істота м'якого, густого і немислимо породистого вигляду і таких чудово-спокійних, царських і уважно-гнучких рухів, що рот мені розперло грудкою вибухового гавкоту. Ніби там лопнуло щось... Ніби розкрилася капканна пружина, що дочекалася свого часу. Розумію недоречність порівняння і використовую тільки для того, щоб показати роззявляючу силу цього гавкоту. Його розпираючу неминучість. Далі до хорового гавкоту додався ще один звук. Спочатку мені здалося, що це придих Тагана - міжгавкова задишка - або що у нього в гортані застрягла гнила м'яка тріска, але потім виявилося, що, незважаючи на низове положення Тагана, звук іде зверху, ніби в самої кедри засмітилося смолисте горло, і коли я зрозумів, що це бурчить соболь... я втратив голову. І якщо вперше мені підірвало пащу пружиною від «нулівки», то тут була шалена «трійка». Додайте голівку з круглими світлими вухами, появу нарешті ріжучого запаху і це немислиме ворушіння в тяжких і великих пучках кедрової хвої. І протяжно-пружинний стогін рикошету кульки. І відстріляна гілочка з трьома кистями хвої, до якої ми з Рижиком кинулися як дурні. І наше верескливо-жалісне гавкання на перестрибування соболя, і Рижик, що кинувся лапами на стовбур і відкусив шматок кори.

Там угорі щось величезне-таємниче і шалене панувало, якась дивовижна істота розміром з кедру, що ворушилася хвоєю, бурчала із придихом, завмирала, завивала кулькою, обманно кидала гілки і була настільки всюдисущою, що кора, яка вилетіла з-під зубів Рижика, теж здавалася частиною її божевілля. І вона ходила ходором і, коли Старшой особливо несподівано вистрілив, зібралася і видала нам витяжку, кристал, зразок, смоляний капіж, згусток темної блискавки, і Старшой кинувся, щоб ми з Рижиком не порвали її навпіл і не померли від розряду. Потім довго і смарагдово вмирали соболині очі, світилися надзвичайно на царському хутрі складно-коричневому з переходами, з казковим переливом у палевий, з натяком на рудизну і затемненням по хребту. Із головешково-чорними волохатими лапами і яскраво-помаранчевим горлом, разюче співзвучним гострому бентежному запаху. Ми все стрибали, намагалися схопити здобич, і Старшой давав нам легенько пожамкати-лизнути, міцно тримаючи і залишаючи між стиснутих кистей віконце соболиного тіла - морди, вуха. Ми, приголомшені, прихопивши і поплескавши здобич, пирхали і знову заливалися захопленим гавкотом.

Наступного дня щастя підвалило вже іменне! Я натрапив на соболя зблизька, і він вліз на високу і тонку листянку і сидів, зігнувшись і кругло склавшись. Його було добре видно, цього разу жовто-рудого, освітленого сонцем на тлі синього неба. Коли я все лизав і намагався гарячково прихопити добутого соболя, Старшой, стримуючи мій запал, говорив особливо неголосно й уважно. У його «молодець-молодець» звучали настільки серйозні ноти, що знову з'явилися зв'язки-жердини і знову занудило від відчуття прозорої і скимної ваги всередині мене...

Були ще соболі, що сховалися в корінні, яке ми розривали чорними від землі мордами, і зуби, і рожеві ясна Рижика в темних шматочках сміття; пам'ятаю витоптаний дотла сніг і довжелезні, витягнуті вдалину шнури коренів, і як вони розпорювали підстилку, коли Старшой їх смикав. Була лежача, дуплиста, покрита мохом труба-кедрина, в якій затаївся соболь. Таган стояв біля виходу, підвиваючи і крутячи головою, і Старшой вирубував сокирою дірки, як у дудці, тицяв у них палицею, і ми бачили у вікнах рух дивовижно-казкового хутра...

Одного разу ми загнали соболя у величезну зелену осику, гладку, з буграми-напливами навколо сучків, що вже згнили і дивилися дуплами. Осика була надзвичайно лита і гулко дуплиста... Старшой прорубав у комлі діру, яка відкрилася скраю і близько, і запалив бересту. Повільно і пахуче розгорівся вогонь, і повалив дим спочатку з одного дупла, потім з іншого і третього. Соболь виліз і спочатку поповз униз головою, розпластавшись повністю і цокаючи кігтиками, спускався ривками-перебіжками, і звисав хвіст, загнувшись на спину. Старшой добув соболя і, коли йшли, я гарячим ротом куснув сніг і озирнувся: гуділа тяга в осиці, густий білий дим валив із численних дупел у різні боки і під різними кутами, і кремезне дерево було схоже на якийсь старовинний людський агрегат...

Михайло Тарковський, ілюстрація В. Горбатова