У таращанських угіддях

Володимир Саратов

Грудень, 2021 рік

На початку листопада задув південний вітер. Вдень ставало так тепло (до +10 ℃), що навіть літали метелики, а де-не-де зацвіли кульбаби. На рибоводному ставку біля с. Бобриці трималося понад шість сотень крижнів. У біноклі було видно ще й велику зграю чирків-свистунців, я нарахував 68 шт. Іноді качок турбував орлан-білохвіст, що промишляв коропців. Цікаво було спостерігати, як з його наближенням лунало тривожне крякання, качки відразу збивалися в щільні табуни і швидко відпливали з дороги орлана в боки.

По дорозі назад через ліс до садів я помітив чотирьох козуль. Повільно переступаючи, вони годувалися зеленою травою, іноді підводячи голови, озиралися і прислухалися, поводячи вухами. Один козлик був однорогий, у другого на лобі виднілися тільки пеньочки від скинутих нещодавно ріжок. Потім у сосняку з домішкою дуба помітив трьох лосів. З моїм наближенням, чорні, білоногі звірі піднялися, але не йшли, а я пройшов оддалік. Біля просіки бачив ще рябеньку кедрівку. Неполохана гостя з тайги стрибала по землі за кроків п'ять, кумедно заглядаючи під шматочки опалої кори. Повернувшись на дачу, захоплено розповідаю батькові про свої зустрічі та спостереження. Він вислухав мене, усміхаючись, і сказав:

– Добре, що можна поспостерігати за різними звірами та птахами поблизу міста…

У ті роки навколо Києва було встановлено 50-кілометрову охоронну «зелену зону», яка була ніби заказником для різної дичини та іншої живності.

Минув робочий тиждень. Листопадовий день все скорочувався - до 8,5 годин наприкінці місяця, світати стало пізно, темніти рано. З південного сходу задув колючий вітер. Відразу похолоднішало, калюжі замерзли, на вологій землі взялася крижана кірка. Потім вітер почав повертати на північний і ввечері запорошив сніжок. На ранок снігу було вже з вершок, температура знизилася до -4 ℃. Схоже, настала зима.

У понеділок з роботи батько приніс звістку: наш мисливський колектив отримав в УТМР ліцензію на кабана, виїзд у п'ятницю, 26 листопада. От чудово! На копитних ми з батьком ще жодного разу не полювали.

Я відкрив мисливський довідник і оновив свої знання про спорядження кульових і картечних набоїв (пів століття тому картеч для відстрілу копитних не заборонялася). У батька в мисливській скриньці знайшлося лише чотири кулі Якана («жакани») 16 калібру. Довелося з'їздити до мисливської крамниці на Хрещатик по кулі та картеч. Потім штангельциркулем я виміряв мінімальні діаметри чоків наших лівих стволів двостволок. У батьківського «Зауера» цей діаметр становив 16,9 мм, у мого «Нандора» - 16,3 мм. Поміряв діаметри тіла куль (без ребер) – кулі тілом проходили у чоках. Сідаю споряджати набої. Семиміліметрова картеч узгоджено укладалася в гільзі по три штуки чотирма рядами, з паперовою трубочкою в середині і трьома сірниками вздовж стінок гільзи. Батькові я спорядив по два набої з кулями Якана та Маєра і два набої картечі, собі – чотири набої з кулями Бреннеке та два з картеччю.

Ось і довгоочікувана п'ятниця. О 19.20 з рюкзаками та рушницями ми були біля воріт Політехнічного інституту. Там зібралися знайомі мисливці за спільними поїздками на зайців. Підійшов інститутський ПАЗик, виділений профкомом. Сідаємо і поїхали. Нас десятеро: Олександр Миколайович – наш голова, Едуард Вікентійович та його друг Володя, два брати Івановичі – Іван та Віктор, Григорій Севастянович із «плем'яшем» Віктором, Георгій, мій батько і я.

Виїхали з Києва. Їдемо на Білу Церкву і далі – на Таращу. Рівномірно гуде мотор, тягнеться в далечінь стрічка шосе. Лунають жваві розмови. Вибухи сміху супроводжують вдалий жарт чи анекдот, адже їдуть люди молоді – 35-40 років, тільки Севастяновичу та моєму батькові тоді було за 50, мені ж, наймолодшому, лише 24. Поступово гомін змовкає, дехто вже й сопе після робочого дня. Нічна дорога заспокоює, в голові не поспішаючи течуть різні думки, віддаюся мріям про завтрашнє полювання, поглядаючи в темне вікно. Уздовж дороги тягнуться лісопосадки, біліють, ховаючись у далечінь, запорошені снігом поля, миготять сільські хати в жовтому світлі вуличних ліхтарів.

Приїхавши до містечка Таращі, знайшли готель і влаштувалися ночувати. Вільним був лише один номер, у ньому розмістилося семеро наших, вони відразу затіяли вечерю з тостами. Тим часом Іван Іванович, батько і я влаштовуємося в залі на диванах – мисливцям не звикати. До того ж у нас із собою в рюкзаках були ватяні штани та кожухи, які порадив прихопити батько, спираючись на свій досвід.

Суботній ранок. Підйом за чверть до шостої. Недовге чаювання, і вирушаємо до єгеря, дізнавшись у готелі його адресу. Знайшли єгерську хату. На порозі нас зустрічає міцний, русявий, середнього зросту господар років 45. Познайомилися. Петро Андрійович зібрався швидко і, взявши рушницю, очолив нас. Трасою їдемо до села Ковшувате 12 км. Там єгер приєднав до нас чотирьох місцевих молодих мисливців та ще якийсь приїжджий колектив. У підсумку набралося 35 людей - якось забагато!

Нарешті приїхали до лісу з граба, дуба, берези, клена, що розрослися по ярах. Лежав тонкий шар снігу, щойно припорошивши опале листя. На узліссі Петро Андрійович провів короткий інструктаж. Окрім кабанів, дозволив стріляти лисиць. Вся наша команда розділилася на дві, щоб по черзі змінювалися загоничі та стрілки. Петро Андрійович ставитиме стрільців, а двоє місцевих мисливців, Іван та Степан, ходитимуть із гінцями. Кинули жереб, яка половина піде гнати першою, і полювання почалося.

За день ми встигли зробити шість загонів. У першому стою в дубняку біля вершини зарослого яру. Чую, почався гін. Незабаром на мене виходить лисиця за двадцять метрів. Я помітив її пізно і тільки скинув рушницю до плеча, як руда, крутнувши пишним хвостом, зникла серед кущів. А мені ще подумалося: «І добре, що не стріляв, адже має вийти кабан». Стою, чекаю, стискаючи рушницю в руках, весь увага. Але більше звір не виходив, пострілів не було, а за хвилин сорок з'явилися наші загоничі.

У другому загоні я був гінцем. Нешвидко пройшли ділянку лісу між пагорбами з ярами, вийшли на лінію стрільців. Іван Іванович розповідає, як у яр спускалася козуля, він бачив її кілька разів мельком серед чагарників.

Третій загін: стою на номері. Минуло з третину години. Раптом долинув якийсь шерех. Мене як струмом ударило. Здригнувшись, насторожився, а виявилося, що це вітерець зашепотів сухим листям на сусідньому дубі. Незабаром прийшли гінці і сказали, що був кабан. На стрільців він не пішов, а повернув назад і зарослими ярими вийшов із загону. Мабуть, звір, бувалий. Вирішуємо спробувати захопити його, зробивши зворотний загін. Іван і Степан швидко повели тих, хто буде стрілками, назад, ставити стрілецьку лінію, домовившись, що за 45 хвилин ми поженемо. Витримали домовлений час, Петро Андрійович махнув рукою, і ми пішли щільним ланцюгом, не поспішаючи, тихо перегукуючись і зупиняючись. На шляху в мене потягнувся схил із високою травою, молодими сосновими саджанцями, різними кущами, пнями та вибоїнами. Раптом праворуч пролунав постріл та крик: «Кабан! Кабан пішов…». Я завмер і – весь увага. За мить бахає другий постріл, правіше і далі. І знову крик: «Кабан!». Звір пішов уздовж нашого ланцюга. Трохи постоявши, продовжую гін. Минає хвилин 10 і попереду, десь на лінії стрільців один за одним гримить два постріли. Мене з'їдає нетерпіння дізнатися, що там: чи взяли? Поспішаючи, виходжу на край лісу. Сюди підтягується решта загоничів. З'ясовується, що кабан через густі зарості бузини з бруслиною драпанув у поля, задерши хвіст. Кулі його не зачепили... Напевно, нащадки цього вепра й зараз мешкають у тамтешніх буєраках.

Оглянувши сліди і нарікаючи на невдачу, ми пішли за єгерем в інше урочище. Зробили там черговий загін; у ньому була лише пара козуль, яка пішла назад через гінців. Батько сказав мені, що це звичайний прийом неодноразово стріляних козуль.

В останньому загоні я стояв під дубом. Ліс довкола мовчав у таємничій тиші. Темні стовбури дерев розходилися довкола рядами в далечінь. Десь неподалік на суші жваво стукав дятел. З'явилася зграйка синичок. Поступово пташина ватага віддаляється, і її голоски змовкають у глибині лісу. Знову навколо опускається несміла, тривожна тиша. Ледве чутно перекличку загоничів. Раптом, що це? Здається, звук бігу. Весь напружившись, вдивляюся туди, звідки долинає звук. Серце б'ється так, що готове вискочити із грудей. Серед стовбурів замигтів бік звіра. Але це був не кабан, а пара козуль. Біжать просто до мене: точені ніжки з чорними копитцями, довгі шиї з вухатими голівками, білі дзеркальця на крупі. Козулі пробігли кроків за п'ятнадцять від мене, давши помилуватися. Я добре роздивився сірого козлика з тривильчатими ріжками і буру козу - досить великі.

Коли я ходив загоничем, то не раз натрапляв на сліди козуль і зрідка кабанів, але всі кабанячі сліди були старі. Тоді, крім козуль, у чотирьох загонах ми бачили ще кількох зайців.

Вечоріло. Засмучені невдачею, ми зібралися на узліссі, а колектив, що приєднався, поїхав. Усі засмучені і нарікаємо: де ж тут кабани, куди вони поділися? Завтра тут робити нічого! Побачивши таке діло, єгер дозволив зробити загін по зайцях. Дещо пожвавившись, пішли ставити стрільців і заводити гінців. Охопили сусідню з лісом багатообіцяючу рідину-пустку, порослу травами та сосною-самосіянкою. На ній піднялося три зайці. По двох стріляли, і одного з них поклав єгер. Дорогою назад домовилися, що завтра Петро Андрійович випише нам «відстрілки» і поїдемо полювати на вуханів. Повернувшись до Таращі, заночували в тому ж готелі, але тепер усі змогли розміститися у двох вільних номерах.

У неділю зранку вирушили до єгеря. З ним поїхали знову під село Ковшувате. Був невеликий морозець, а сніг за вчора на полях майже весь зник. До полудня ми крокували по ріллі та озимих в очікуванні успіху. Кажуть, було три зайці, але піднімалися далеко. Ми з батьком ходили в середині ланцюга і жодного вухатого навіть не бачили. На полях з озимою стояли таблички: «Худобу не випасати – отрута!».