Перше полювання.

В. ОЛІЙНИК.

Січень, 2004 рік

Це було на початку 80 років вже минулого сторіччя. Тоді в нашому районі, що на Харківщині, існувало три бригади промислового відстрілу копитних, одну з яких очолював я. Лісгоспові, якому ми належали, кожен рік "спускався" план на відстріл певної кількості кабанів, лосів, косуль, виконання якого, звісно ж, було обов'язковим. Наша здобич, частіше всього, йшла в Москву на столи численних партійних збіговиськ та на експорт.

Якось у січні, коли вже мав скінчитися сезон полювання, мені зателефонував мисливствознавець лісгоспу. За його словами, нам терміново потрібно було рятувати план загальної заготівлі копитних. Оскільки наш, бригадний, ми успішно перевиконали, мої хлопці вже відпочивали, й зібрати їх, з огляду на свята, було складно. Але план таки потрібно було комусь підтягувати, та й недостача там була мізерна - не вистачало одного кабана — і я погодився. Поїхав по квартирах мисливців і зібрав десять чоловік. Оскільки такої кількості вистачало лише для виставлення стрільців, довелося шукати хоча б когось у загонщики. Зателефонувавши товаришам, з якими планував завтра їхати на риболовлю, я сповістив, що риболовля відміняється. Богдан Сидор - затятий рибалка — відразу ж зголосився поїхати з нами на полювання. "Буду ходити в загін, як солдат", — з радістю повідомив він.

Уранці в призначеному пункті зібралося десять стрільців і чотири загонщики, які вперше в житті потрапили на полювання. У лісі справи в нас не складалися. Звір був, але його ніяк не могли виставити на номери: то загонщики блукали й нам доводилося їх шукати, то вони йшли мовчки і дичина проривалася між ними. День хилився до вечора, а ми ще не зробили жодного пострілу. У черговому кварталі, який ми збиралися заганяти, мало бути щонайменше два стада свиней, але наші новачки вже так заморилися, що й ходити не могли (що то значить не мисливці!). Зрештою було прийнято рішення відправити у загін двох мисливців, а їхні рушниці передати загонщикам. Одним із новоспечених стрільців виявився мій товариш Богдан Сидор, якому випало стояти під великим дубом.

Почалося полювання. Через деякий час одне стадо кабанів пішло у бік, де стояли досвідчені мисливці. Ось уже пора б їм і стріляти, але у лісі тиша, і тут я помічаю, що стадо направилося прямо на Богдана Теодоровича. Ех, думаю, не поцілить новачок, адже кабани пішли на великій швидкості. Зрештою, з його боку лунають два постріли, потім кілька пострілів з іншого - всього вісім. На душі в мене полегшало: хоч одного кабана хтось-таки та підстрілить, адже наші хлопці рідко "мажуть".

Коли загонщики вийшли на стрілецьку лінію, я подався спочатку до мисливців, звідки було чути так багато пострілів. Але там мене чекало повне розчарування - трофеїв не було. Такої невдачі ми ще не знали. Вертаю праворуч, а з-за дуба виступає Богдан і сміється.

— Парфилович! - це до мене, — шкода, що мені дали рушницю з двома набоями, а не автомат!

—Та вистачило ж, мабуть, і двох пострілів за молоком послати...

—Ображаєте, ображаєте, — промовляє Богдан, — я все зробив, як ви наказували.

І тут я помічаю, що за кілька кроків від просіки лежать два впольовані кабани. Від здивування я аж на пеньок опустився.

З того часу Богдан Теодорович став затятим мисливцем, відмінним стрільцем. Відтоді щороку, не зважаючи й на негоду, він кожного 14 січня приїздить у ліс до знаменитого дуба відзначати свій перший день полювання. Ніколи не забуває він запросити й мене - першого свого наставника, чим я надзвичайно пишаюся.