Час збирати

О. Ісаєв

Травень, 2014 рік

Так, я розумію, що зараз не на часі говорити про мисливське господарство з високих трибун. Як же, країна в небезпеці. А потім вибори. Не на часі було говорити про нього, коли країною й галуззю керувала «банда», а трохи раніше «Ці руки нічого не крали». А ще раніше… Загалом, не на часі, адже в країни є важливіші проблеми. А може, тому й країна в небезпеці, що в питаннях керування професіоналізм замінений на політичну й партійну доцільність, і країною, і галузями керують двієчники. І нинішній стан економіки України це підтверджує.

Однак я не хочу говорити про політику, я хочу говорити про полювання й мисливське господарство. Про полювання, яке може привносити в суспільство мораль і етичність, приносити людям радість, фізичне й естетичне задоволення. Я хочу говорити про мисливське господарство України, як про галузь, яка могла б і може приносити в скарбницю держави свій вагомий внесок. Але не приносить. А головне, знову доводиться порушувати питання: а чи є така галузь економіки?

Що ж, звернімося до Національного класифікатора України, класифікації видів економічної діяльності (КВЕД). Код А, чорним по білому: «Сільське господарство, лісове господарство й рибне господарство». Код 01: «Сільське господарство, мисливство й надання пов'язаних з ними послуг», і 01.70: «Мисливство, відловлювання тварин і надання пов'язаних з ними послуг». Хто мені доведе зворотне, що це придумали не двієчники? Сільське господарство – є, зрозуміло. Лісове й рибне господарство – теж є. А от мисливське господарство завуальоване в «Мисливство», і розумій, як хочеш. Ну чому не записати «Мисливське господарство» і виділити для нього окремий код? І причому тут «відловлювання»? Також дуже хочеться зрозуміти, чому й, вибачте, яким боком, полювання в рядку сільського господарства? Уже давно полюванням в країні керує лісове відомство, і логічніше було б віднести його у КВЕД до лісової галузі.

Навіть у Законі України «Про полювання й мисливське господарство» мисливське господарство, це не галузь, а як галузь, дослівно: «Мисливське господарство як галузь – сфера суспільного виробництва, основними завданнями якого є…». Логічніше було б поставити тире замість слова «як», а замість «–» поставити кому.

Та, хай там як, з великою натяжкою можна сказати, що мисливське господарство де-юре все-таки галузь. Чого не можна про нього сказати, на превеликий жаль, де-факто. Спробуємо розібратися в цьому.

В Україні історично так склалося, що мисливським господарством керує лісове відомство (нині – Державне агентство лісових ресурсів України). Раніше, у радянські часи в Міністерстві лісового господарства УРСР існувало Головне управління мисливського господарства, яке керувало державними мисливськими господарствами безпосереднього підпорядкування й усією системою користування мисливськими угіддями. Це управління мало вагу й гідну репутацію, піднімало престиж не тільки мисливської, але й лісової галузі й виправдовувало термін «Главохота». Та навіть тоді виникало питання про відділення мисливського господарства в самостійну галузь. На жаль, ні тоді, ні тим більше зараз для вирішення цього питання не було й немає політичної волі. А недооцінка ролі мисливського господарства в суспільстві призвела до того, що воно не тільки не стало самостійною галуззю, але й за багатьма показниками втратило свої позиції. Про це вже не раз говорилося, але все-таки варто ще раз звернутися до цифр.

Головними показниками стану мисливського господарства є дані про чисельність і добування основних видів мисливської фауни й співвідношення їх з оптимальною ємністю угідь. Інакше кажучи, щоб оцінити благополуччя мисливського господарства для нас важливо знати, скільки на даній території угідь може жити об'єктів полювання, і що ми маємо фактично. Отже, за чверть століття в радянській Україні з 1961 до 1987 року чисельність лося зросла в 8 разів (з 1581 голови до 12588 голів), а майже за такий самий період з 1987 року до 2011 року зменшилася у два з лишком рази (до 5562 голів). А його добування з 808 голів скоротилося до нуля.

Чисельність оленів (благородного й плямистого) зараз приблизно на рівні 1987 року (22332 і 20328 голів відповідно), а добування скоротилося вдвічі (з 862 до 480 голів). Однак тоді за 25 років воно зросло більше як у 5 разів, а зараз зменшилося.

Чисельність козулі й кабана з 1961 до 1987 року зросла в 4 і 7 разів відповідно. Зараз чисельність і добування цих видів мало чим відрізняється від рівня 1987 року. Слід визнати, що й тоді й зараз чисельність копитних, за винятком, можливо, кабана, далека від оптимальної ємності угідь. Однак тоді хоча б забезпечувалося зростання чисельності, тобто відтворення.

Або взяти такий масовий об'єкт полювання, як заєць-русак. Зараз його чисельність нижче рівня 1987 року, а добування зменшилося в 1,7 рази.

Що там казати про основні об'єкти полювання, їх же відстрілюють. А от зубр схоже вимирає сам. Причому інтенсивне його «вимирання» почалося саме уже в часи незалежної України. Зубра не рятує навіть статус червонокнижного, виду, що перебуває під особливою охороною. Судіть самі: 1961 рік – 26 голів, 1987 рік – 460, 2011 – 255 голів. Чому я тут говорю про зубра, який не є об'єктом полювання? Тому що це лакмусовий папірець стану справ у мисливському господарстві й справи охорони природи в нашій країні в цілому. І не є він об'єктом тільки офіційного полювання, а незаконного – будь ласка. Чисельність і стан поголів'я зубра в нашій країні – це ганьба нації. Але ж цей вид міг би бути не тільки об'єктом полювання, але й золотим запасом нашої країни. Те саме можна сказати й про інші види, наприклад, борової дичини.

Ще «блідіше» виглядає наше мисливське господарство в порівнянні з передовим мисливським господарством Європи й світу, де за таких самих і навіть гірших природних умов нараховується й добувається полюванням у сотні й тисячі разів більше дичини, ніж у нас.

Думаю, прикладів вистачить. Поговоримо про причини. Головна причина бід мисливського господарства, на моє глибоке переконання, недосконале керування галуззю. Можна, звісно, зараз критикувати Сивця В.М. (а я маю на це моральне право, оскільки привселюдно робив це й під час його перебування на посаді голови лісового відомства, більше того, будучи його підлеглим). І це правда, що за останні кілька років діями й бездіяльністю Держлісагентства України мисливське господарство відкинуте далеко назад. Та на проблему потрібно дивитися глибше. Були в нас і хороші міністри лісового господарства. Підкреслюю, лісового. Чомусь прийнято вважати, що мисливським господарством можуть керувати люди, які не мають спеціальних знань у цій досить специфічній галузі природокористування. І чому потрібно поєднувати під одним дахом абсолютно різні в завданнях галузі, такі як сільське, лісове й мисливське господарство? До того ж вони не тільки різні, вони ще й антагоністи, оскільки дикі тварини завдають шкоди, часом досить значної, сільському й лісовому господарствам.

А головне, керування має бути не тільки грамотним, але й в інтересах мисливської галузі. Навіть якщо зараз зміцнити керування мисливського господарства Держлісагентства грамотними фахівцями-мисливствознавцями, мало що зміниться на краще. Адже право прийняття рішень залишається за лісниками (у широкому розумінні цього слова), а значить не завжди на користь мисливського господарства.

Висновок напрошується сам. Мисливське господарство України потрібно де-факто визнати галуззю, і керувати нею має самостійний республіканський орган зі статусом не нижче Агентства мисливських ресурсів при Мінекології. Важливо підкреслити, що це мусить бути не черговий контролюючий орган, а орган управління, який буде самостійно й професійно вирішувати стратегічні завдання галузі, створювати законодавче поле й умови діяльності для користувачів мисливських угідь і відповідати за стан справ.

Наступним важливим кроком має стати прийняття нового Закону «Про полювання…», розробленого самостійним органом управління. Слова «нового» і «самостійним» мають вирішальне значення. Ні внесення поправок до чинного Закону, ні прийняття законів, подібних до проекту Шуфрича, не принесуть користі мисливському господарству. У підготовці проекту нового Закону, безумовно, повинні брати участь фахівці-мисливствознавці, практики. І першим кроком у цьому має бути публічне створення робочої групи з числа відомих фахівців-мисливствознавців і юристів. Надалі ця група могла б стати Радою професіоналів при Главохоті.

Сьогодні я як ніколи переконаний у важливості створення самостійного органу управління мисливським господарством і прийняття нового Закону «Про полювання…». Користуючись нагодою, хочу поділитися деякими постулатами, які повинні бути реалізовані в новому Законі й інших нормативних актах, що регулюють полювання.

• При організації будь-якого мисливського господарства на нього потрібно дивитися як на об'єкт, який може давати максимальну користь. Його межі мають визначатися з урахуванням біологічної й економічної доцільності. Мисливське господарство має бути за можливості комплексним і мати різноманітні угіддя (лісові, польові й водні). При цьому воно мусить мати чітко визначені межі.

• Мисливські господарства можуть бути різної форми власності: громадські мисливські організації, приватні (клубні) мисливські господарства й державні мисливські господарства. Угіддя можуть закріплюватися за юридичними й фізичними особами, а також за сільськими колективами мисливців конкретних населених пунктів. Останні повинні мати переважне право на нинішні угіддя УТМР.

• Не забороняти, а правильно господарювати. Надання максимальних прав користувачеві мисливських угідь й мінімуму прав контролерам від влади.

• Безумовне право користувача мисливських угідь на встановлені Законом строки полювання. Видання наказу про відкриття полювання – внутрішня справа (робочий момент) мисливського господарства. Ніяких погоджень наказів про відкриття, ні з якими органами.

• Ніякої залежності користувача мисливських угідь від видачі «спецдозволів» – ліцензій, відстрільних карток, селекційних та інших дозволів. Ліцензія на право експлуатації того чи іншого лімітованого виду мисливських тварин має бути одна з зазначенням ліміту добування.

• Ліміти затверджуються на рівні області й доводяться користувачеві мисливських уідь не пізніше, ніж за 1 місяць до початку полювання на цей вид.

• Вартість ліцензій має стимулювати заходи щодо збільшення чисельності тварин і раціональної експлуатації їх поголів'я. Що більший ліміт добування, то нижчою є вартість ліцензії в перерахунку на одну голову.

• Селекційний відстріл – це не право, а обов'язок користувача мисливських угідь.

• Основний показник благополуччя мисливського господарства – фактичне добування і його динаміка. Найсуворіше покарання користувача мисливських угідь – за невраховану добуту голову.

• Введення заборони на створення господарств «закритого» типу для одного багатого дядька. Мисливські угіддя, незалежно від приналежності, – всенародне надбання. Полювання – для мисливця.

• Максимально й грамотно використовувати природні ресурси й можливості кожного конкретного мисливського господарства. Дозвіл на усі види полювань, які можуть приносити мисливцеві естетичне, а користувачеві угідь матеріальне задоволення. Критерієм для такої діяльності користувача мисливських угідь має стати наявність у нього підготовлених фахівців-мисливствознавців.

• Розвиток внутрішнього ринку мисливських послуг і здорової конкуренції користувачів мисливських угідь. Усі приватні й державні мисливські господарства ведуть справи на принципах бізнесу, ставлячи головною метою при отриманні прибутку побудову багатого мисливського господарства з великою кількістю різноманітної дичини в угіддях, збільшення обсягу і якості мисливських послуг.

• Розвиток іноземного мисливського туризму. Повернення права користувачеві самостійно, без посередників, приймати мисливців-інтуристів. Усунення корупційної залежності користувача мисливських угідь від різноманітних дозволів інших відомств (дозвільна система МВС, ветслужба)

• Підняття культури мисливського користування, виховання культурного мисливця, відродження етичних норм поведінки й ставлення до природи.

• Надання сільським мисливцям права на угіддя й полювання в місцевості проживання; створення громадських мисливських організацій конкретного села, без вимоги ведення конкурентоспроможного мисливського господарства, але з вимогою забезпечення охорони й відтворення мисливської фауни.

• Методи боротьби з браконьєрством мають бути економічними. Розміри позовів за заподіяні збитки мисливському господарству незаконним добуванням мисливських тварин і штрафів за незаконне полювання повинні бути значно більшими від ринкової вартості офіційного полювання. Заподіяні користувачеві збитки, незалежно від того, ким вони виявлені, мають бути, безумовно, відшкодовані цьому конкретному мисливському господарству. Працівники мисливського господарства й громадських мисливських організацій повинні мати право виявляти й фіксувати (складати протоколи) порушення правил полювання на закріпленій території угідь;

• Встановити чіткі правила для будь-яких галузей народного господарства (сільське, лісове господарство, автомагістралі й ін.), виробнича діяльність яких може впливати й завдавати збитків диким тваринам і середовищу їх проживання, що запобігають завданню цих збитків. Встановити штрафи й обов'язкове відшкодування завданих збитків користувачеві мисливських угідь.

Отже, слово за владою, за урядом. Саме час.

О.Ісаєв, біолог-мисливствознавець